Відповідь не забарилася. Мені зателефонували на номер мобільного телефону і запропонували зустрітися. Я погодилася, бо жодного гріха за собою не відчувала. Двоє молодих хлопців без усмішок на блідих обличчях та без особливих вступів і п’яти японських запитань ввічливості стали мені пояснювати, які покарання передбачаються за порушення законів.
– Вибачте, Василю Петровичу, – я звернулася до менш активного, – яке відношення архітектура має до торгівлі людьми?
Я й досі всміхалася, бо чекала, що ось хтось щось скаже, усі з того посміються, чоловіки вибачаться, що потурбували чесного підприємця, який справно сплачує податки, і ми тихо-мирно розійдемося. Та все було не так просто.
– Між документами, які ви подавали для виготовлення ліцензії, був лист, де засвідчено, що у вас працюють троє людей, – впевнено провадив активніший, Сергій Миколайович.
– Мабуть… – Я все ще не вірила, що це серйозно, і готова була погодитися з усім, що молодики мені інкримінують, аби це непорозуміння закінчилося якомога швидше і його можна було забути, як страшний сон. – Але я робила все, що від мене вимагалося. Жодної самодіяльності…
– Проте вам вдалося отримати ліцензію шляхом обману або ж ви приховали прибутки, які не оподаткували, – мляво, але чеканячи кожне слово, наче зачитуючи вирок, прорік Василь Петрович, з якого я не зводила погляд.
Попри всю недоречність ситуації, попри страх, який почав буравити мою затишну серцевину та розростатися з некерованою швидкістю від раптового усвідомлення того, що не все, виявляється, так просто, як мені видавалося, я з цікавістю розглядала по черзі обох чоловіків. Вони хоч і не набагато, але таки молодші за мене. Привабливими їх назвати важко, але й знайти якісь виразні недоліки непросто. Я навіть собі подумала, що якби один із другим хоч би раз усміхнулися, то стали б схожими на пересічних обивателів нашого міста.
У Сергія Миколайовича, як він із притиском представився зі всією серйозністю, на яку було здатне ще зовсім юне обличчя, котрого й щетина як слід не бралася, безіменний палець прикрашала тонесенька і трішки наче завелика обручка. (На виріст? Так у дитинстві сім’ї з незавидним достатком купують дітям одяг на кілька розмірів більший, аби заощадити. Чи схуд, бідолашний?) Отже, є дружина. Усупереч обставинам я намагалася уявити собі цю молоду особу, яка опинилася поряд із позбавленим усмішок чоловіком, котрий, глибоко і непохитно вірячи в те, що здійснює геройський учинок, захищаючи країну, місто, звинувачував мене в усіх смертних гріхах. Яким же він може бути чоловіком, батьком, сином? Чи також ніколи не всміхається, чи таки, знявши личину героя, робиться простим мужчиною, сином селянина, і з притаманним простолюдинам темпераментом розповідає, як він упокорив жінку-архітекторку, що розгублено всміхалася, виструнчившись навпроти нього, наче на лінійці. Про вираз її очей, у яких бажання залагодити ситуацію ледве перекриває ненависть, що раз у раз з’являється в її погляді, але яку, зосередившись, усе-таки гасить. Яким був? Чи взагалі про роботу не розповідав. Навіщо це дружині? Чи так само, як закони, віддано захищав свідомість своєї другої половини від дрібних конфліктів, із яких складалася його місія?
Але що робив із прокльонами на свою адресу, якими так щедро з розпачу й безсилля жбурляли йому в спину підприємці, змушені-таки віддати левову частку своїх заробітків? Ніс до кнайпи, де заливався дорогим алкоголем (міг собі це дозволити, адже таких, як він – одиниці, а підприємців, яким потрібно утримувати сім’ї, – сотні, навіть тисячі), увірувавши, що це допоможе йому уникнути алкоголізму та цирозу печінки? Чи в борделі? Вишукані, гламурні, закритого типу, замасковані під сауни та спортивні комплекси? Чи думка, що він і справді викорінює зло, назавжди приросла до його свідомості?