Інша жінка, не така впевнена в собі, зі штивною, закляклою спиною, глибоко сидить у м’якому кріслі, абияк заломивши ноги. До граційності першої їй далеко, але вона, здається, того не зауважує, заглиблена у свої роздуми.
– Коли ви так кажете… – якось розгублено і занадто тихо, наче про себе.
Жінка нервово теребить довгі ручки великої шкіряної торби, яка лежить поруч. Упізнаю в ній минулорічну колекцію одногрупниці.
– Звичайно, я не тільки так думаю, я знаю, адже я все-таки за фахом психолог, – наполягає перша.
От воно що. Я згадала. Марійка розповідала, що серед її клієнтів є пара: він – звичайний чоловік, а вона – психолог.
– А ви як думаєте, чи це нормально, коли в сім’ї час від часу бувають суперечки, які плавно переходять у сварки? – це до мене.
Я на мить розгубилася. Намагаюся в сторонні розмови не встрявати, тим більше на чужій території. Та й до сварок у мене своєрідне ставлення. Тим паче, що не знаю, про які саме йдеться. Про класичні сварки з класичними атрибутами: підвищеним голосом, виряченими очима, потрісканими кров’яними капілярами, перекошеним обличчям, биттям посуду і зціпленими до білого руками, аби не вдарити? У такому випадку категоричне «ні».
– Ні, – механічно повторила вголос те, що спало щойно на думку.
Моєму здивуванню не було меж (а я думала, що мене вже ніщо не здивує), бо пані психолог раптом схопилася на рівні ноги в тонких панчохах кольору дорогої засмаги і заявила категоричне «так». Оскільки я людина не публічна, не маю жодних кандидатських і докторських, на відміну від моєї опонентки, то мені довелося відступити. Я бачила, як розчаровано відвела свій погляд жінка зі штивною спиною, наче я в чомусь дуже важливому і вкрай особистому її розчарувала чи не виправдала надій. Я пішла, так і не дочекавшись подруги.
Змовчала. Тоді. Але недавно ця тема зринула в іншій розмові. На каві. Коли до нашого з Ростиком столика підійшла – радше підлетіла – його знайома і безпардонно вмостилася на вільному кріслі.
– Ростику, – випитувала я в хлопця, усе ще перебуваючи під впливом заяви пані психолога, – то все-таки нормально це чи ні – сварки в родині?
– Звичайно! Про що мова? Адже нам усім час від часу потрібно «випускати пару», потрібно якось урізноманітнювати своє життя, бо інакше сірі будні нас повністю поглинуть, – без запрошення втрутилася в розмову хлопцева колежанка.
Ще один знавець людської натури. Проте одразу згадалося, як, навчаючись іще в школі, я чула саме такий вислів – «сірі будні». Чула, що ті сірі будні руйнують геть усе: домашній затишок, кохання, любов. Одним словом, усе, що має хоч якусь цінність. Ще тоді мене цей вислів дуже дивував, бо у своїй родині я тих сірих буднів ніколи не бачила (можливо, їх бачила моя мати, але це трохи інша тема). Так от, не побачивши їх тоді, я вирішила, що вони приходять разом із дорослішанням. І тоді не прийшли. Я донині не знаю, що це таке. Хоч у всіх порадниках на зразок «Гігієна родинних стосунків при соціалістичному устрої» написано купу слушних порад. Щоб уникнути тих злощасних сірих буднів, жінка повинна дбати про свою оселю: прикрашати її час від часу і змінювати колір фіранок, оздоблювати домівку живими квітами і репродукціями відомих майстрів живопису, святково сервірувати стіл.
У нас удома фіранки часто не змінювалися. По-перше, вони були якісними, а по-друге, ніхто собі тим голову не заморочував. Але я змалку чимось займалася з батьками: їздила в гори на нарти, плавала на каяках, ходила в походи, ночувала в наметі, грала в бадмінтон, волейбол та багато чого іншого, відвідувала художню й музичну школи, і то все при одних і тих самих фіранках.
У кулінарних книжках також писано, що потрібно урізноманітнювати свою трапезу, аби вона не перетворилася на сірі будні. Донині не можу цього зрозуміти: як можна, готуючи будь-яку страву, – від печеної в шкарлупці бульби з мачанкою з оливи і товченої цибулі до фаршированої риби, – побачити сірість, коли то все надзвичайно апетитно пахне, а як чудово виглядає! Чомусь прищеплювалася думка, що свято може настати тільки тоді, коли на столі червона ікра чи лобстери. Чи не від злиднів? Коли моя бабця ще була дівчиною, то про юну доньку священика казали: «О, то вона добре живе, бо смалець і цукор ложками їсть». А то все, як відомо, знову ж таки від тих самих злиднів: смалець, як і цукор, – по великих святах, бо дефіцит.
Далі пікантніша справа – секс. Чомусь так звані сірі будні приходять спочатку до жінок і аж згодом до чоловіків. І тільки-но вкоренившись у сексі, перебираються на побут. Чому? Та тому, що злягання – це не секс. Злягання – це процес, задуманий природою для продовження роду. А от секс – це те, що робить наше життя святом. Мислю, що про такі речі дітям повинні розповідати, коли вони починають вивчати букви і складати докупи патички. Секс – це така ж наука, як і інші. Але для декотрих у житті стає значно важливішою від алгоритмів і різних теорем, бо стає запорукою їхнього особистого щастя. В інших народів все саме так і відбувається. Про чуттєвість дбають розмаїті інстанції – від храмів до спеціальних шкіл.