Отак і живуть: вона – із сірою озлобленістю на курв, а він – з ілюзією, що може з тою курвою бути. Отак живуть і породжують ще більшу сірість – возз’єднану. І крізь ту об’єднаність не приходить їм до голови думка, що бути у всьому успішною – не значить бути курвою, і щоби бути в усьому успішною, хвилини й двадцяти секунд замало. Якби мене хто спитав скільки, сказала б – якнайменше дві доби поспіль…
– Юлько, ти все знаєш. Чому так виходить, що одні жінки оргазм отримують щоразу, а інші про нього тільки мріють? – намагаюся розставити всі крапки над «і».
Ми повертаємося додому після драми «Вибрик» угорського режисера Петера Гардоша, де один хлопчик під схвальні вигуки інших зарізав свого однокласника в католицькій школі. Падає дощ, який разом із фільмом наче змиває бруд і маски. Хочеться говорити правду – або ж мовчати. В ім’я хлопчика, що загинув, чи як?
– А що в тебе?
– Та так, раз через раз… Через багато разів… – Брехати не хочеться.
Кортить знати, а як же в Юльки, але не смію. Це занадто інтимне, аби спитати.
– У мене ще гірше. Ніколи.
– Зовсім? – Я вдячна їй за відвертість.
– Ні. Коли мастурбую, то маю, а от коли з чоловіками, то ні… – кудись відлітає.
– Нічого дивного. Недавно у Михайлини Вислоцької в «Мистецтві любові» знайшла, що нас таких сімдесят відсотків, що отримують оргазм, мастурбуючи. Американські сексологи вважають це нормою. То ти через це?
– І через це також. Ти про чоловіків?
– Так.
– Не хочеться вдавати і не хочеться щоразу розчаровуватись… – Пауза. – А коли з чоловіком, то добре?
– Так.
– Це можна якось змінити? – наче між іншим.
Якби я не замислювалася про те саме, то, мабуть, не зрозуміла б, про що вона.
– Так. Полячка радить певні вправи та пози й запевняє, що успіх приходить неодмінно. До одних уже через два тижні, до інших – за пару місяців…
– Ти пробувала?
– Ні. Для цього потрібний партнер. Такий, що захоче тобі допомогти…
– Пробач, – зірвалося їй з уст.
– Нічого. – Я не ображалася. Бо що, коли це правда й ти таки залежиш від доброї волі чоловіка?
– Не гнівайся, – вона всміхалася, – але, здається, у тебе це не вперше.
– Не розумію… – Я, трохи розгублено, бо й справді не розуміла.
– Ти ж саме через відсутність партнера покинула танцювальний гурток. Пам’ятаєш?… – спинилася.
Їй будь-що хотілося, аби я згадала.
– Звичайно. – Таке не забувається. Натхненна телепередачею «Танці з зірками», я, мов одержима, відпрацьовувала усілякі там па, розкладаючи їх на чверті, півчверті й одні восьмі. А коли їх усі потрібно було з’єднати докупи, аби нарешті спробувати себе в запальному ритмі румби чи романтичному вальсі, виявилося, що я не маю партнера. Покинула гурток, так і не відчувши впевнене стегно партнера межи своїх ніг, його міцні і знаючі обійми. Ні для кого не є таємницею, що від партнера залежить успіх виступу…
Я поринула у танцювальні спогади і забула про Юльку.
– Марто, з тобою все гаразд? – Юлька.
– А-а-а, так. Як тобі вдалось це порівняти, ти ж не…
Я прикусила язика. Мала на увазі, що подруга жодного разу не танцювала і не отримувала оргазм. Я миттю взялася рум’янцем, мов злодій, пійманий на гарячому.
– Нічого… Просто в тебе однаковий сум у голосі, коли ти про це говориш… Що в тебе? – вона, так, наче ми щойно зустрілися.
– Двоє по боротьбі з торгівлею людьми… – Підтримую її бажання змінити тему.
Хвиля відвертості зникала так само, як безповоротно розчинявся дух щойно переглянутого фільму. Ніщо не триває вічно.
– Овва. Марто, ти торгуєш людьми? – щиро дивується.
Аби обуритися, їй бракує віри у дійсність. Вона й гадки не має, що дещо схоже може відбуватися за стінами її помешкання.
– Щось таке, – гірко посміхаюся.
– Це серйозно?
– Думаю, аж надто.
Знову все надміру відверто. Годі витримати.
– Даси раду?
– Доведеться. Але знаєш що?
– Кажи.
– Страшно. Страшно так, що ти собі й не уявляєш. Живеш собі, працюєш, маєш скромні мрії купити зимові чоботи і поїхати на відпочинок до Туреччини, а тут тобі – на, маєш звинувачення в тому, що ти торгуєш людьми. Але це ще б нічого, якби ти знала, що хтось може за тебе заступитись…