Выбрать главу

– А прокуратура, контролюючі органи? А ті, що видавали тобі ліцензію?

– Ой, Юлько… Ти що, тільки на світ народилася? Ті люди, що допомагали отримати ліцензію, сказали, що я така не перша, що звинувачення й справді несправедливі й іншого шляху отримати ліцензію в мене не було. Порадили розібратися мирно. Оскільки хлопці таки не змогли довести жодного злочину у моїй діяльності, то подали заяву в прокуратуру про підроблення мною документів.

– І що? Ти так спокійно про це все розповідаєш…

– Уже спокійно. Юлько, я від страху мало не померла, аж захворіла. Мала сорок один градус температури. Тиждень із ліжка не могла встати. Я боялась прокидатися, боялась думати про те, що коїться навколо, а ще більше боялась, що нема кому мене захистити. Раптом згадались люди, що помирали в тюрмах. Але вони помирали за ідею, за країну, за націю. А за що б мала померти я? Юлько, я схудла на сім кілограмів за ті два тижні. Я майже нічого не їла. Тільки пила. Я дивилася на людей за вікном, на сонце і не вірила, що це все не кіно, не страшна історія, яка мені наснилась. Мене огорнув глибокий і страшний тваринний страх. Я не могла повірити, що в нас у країні таке беззаконня і що твоя доля усім байдужа. Що настільки все збочено і корумповано, що створені умови, коли всі, геть усі поголовно мусять працювати «по понятіям». Що на тебе запросто можна придумати та завести справу, як кажуть, «була б людина»… Не могла повірити…

– А тепер уже можеш?

– Можу. Мусила навчитись, аби не здуріти. Пам’ятаєш, чоловік, у якого відібрали земельну ділянку, вчинив акт самоспалення?

– Пам’ятаю, – стривожено.

– Так от, я про це не раз думала…

– Марто, не кажи дурниць… Це вже закінчилось?

– Начебто так.

– Як?

– Таки заплатила.

– Нічого собі. Багато?

– Дуже.

– За що?

– За продовження ілюзії, що живу в правовій державі.

– Знаєш, я не дивуюсь, що тисячі людей, особливо жінок, їдуть за кордон. Навіть якщо їм доводиться мити підлогу, навіть якщо їх там ґвалтують. З цим сяк-так можна змиритися, бо зневажають у тобі лише якусь частину. Та ще й чужинці. А от коли тебе ґвалтують у рідній країні…

– А я не хочу.

– Мити підлогу?

– Ні. Їхати за кордон. Це моя країна. Це мій Львів. Я тут народилась, на відміну від тих, хто тепер встановлює свої правила гри.

– Думаєш, тобі вдасться?

– Так. Я в цьому впевнена.

Минуло трохи часу, відколи хлопці відступили, урвавши свого. Життя потихесеньку тривало. Я навіть стала помалу забувати цю історію, і мабуть, таки забула б, якби не той страх, який – із жахом усвідомила – вже ніколи не витравлю зі своєї душі.

Найкраще, що відбувається на початку осені у Львові, – це книжковий форум. Стільки книжок, видавців, авторів на одному квадратному метрі вражають, бентежать, розчулюють! Усюди рекламують гостей свята. Серед них Януш Вишневський – автор роману «Самотність у мережі». Я вже не пам’ятаю, про що книжка, та лишився спогад про те захоплення, з яким кілька років тому мені її рекомендував продавець у підземному переході. У чоловіка середнього віку світилися очі, наче перед ним ось-ось мав з’явитися святий Миколай.

– Це беззаперечний бестселер, ця книжка має шалений успіх, – повторював він. – Купіть, не пошкодуєте, – натхненно переконував.

Я потроху здавалася тому сяйву, тій енергії, що струменіла від продавця. Так приємно було в ній опинитися. І трішки навіть… завидно. Що такого може написати чоловік, аби його так розхвалював інший?

– А ви читали? – тягнула час, бо книжка доволі дорога. Хочеться знати напевно.

– Звісно, читав, – ствердно затряс головою.

– І як? Сподобалось?

– Авжеж. Сильна річ.

Можливо, саме ці два слова і стали кодом до мого гаманця. Сильна річ одразу асоціювалася з моїми улюбленими письменниками, як-от Гарсія Маркес, Макс Фріш, Мілан Кундера, Анні Ерно, Хуліо Кортасар та багато інших. Купила. Прочитала. Гарно, проте залишилася незадоволеною. Автор якось надто вже передбачувано і по-чоловічому описав ті моменти, коли жінка вважає себе привабливою. Розчарував і фінал книжки. Здалося, що так можуть закінчувати лише поляки.

Сама собою спала на думку раніше прочитана монографія Михайлини Вислоцької. Вона пише про те, що необхідно докласти максимум зусиль, аби секс у подружньому житті був вдалим. Від цього залежить гармонія стосунків і психологічний клімат у родині. Лікарка описує ситуацію, коли жінка, яка вміє отримувати оргазми, перестає їх потребувати в доволі ранньому віці, від чого ігнорує та уникає виконання так званих подружніх обов’язків. Вислоцька попереджає, що вона, властиво, не закликає до розірвання зв’язку, а от що порадити – не знає. Хіба терпіння…