Я вже й забула, що цю книжку читала, аж раптом мені закортіло побачити чоловіка, який спромігся б жити з дружиною, котра любить іншого, що з жалю чи ще якихось інших, вголос не промовлених цінностей, погоджувався на таке співіснування. Захотілося зазирнути в очі того, хто вмів би лягати до ліжка з жінкою, у фантазіях і мріях котрої інший. На того, хто б так легко зрадив любов і відпустив ту, котру полюбив. Або це не любов? Тоді навіщо писати про це книжку?
Роздача автографів відбувалася в Палаці мистецтв на вулиці Коперника. Поволі, скуповуючи підряд усе, що мене приваблювало, наближаюся до того місця, де вже за кілька хвилин з’явиться герой. Ледве протискаюся в кінець черги, хвіст якої загорнувся дивакуватим зигзагоподібним змієм зі штивною головою. Добровольці, взявшись за руки, вишикували живий коридор, аби ніхто не ліз без черги. Задуха і штовханина змушують мене ще раз переглянути свої бажання. Чи справді мені необхідно його побачити? Щось усередині мене волає, що так. Доведеться собі догодити. Та й, зрештою, не можу знехтувати нагоду бодай торкнутися до такого відомого чоловіка, при згадці про якого в людей світяться очі.
Страшенно тісно, і я мимоволі притискаю до себе торбинку з гаманцем і гору книжок, які каменем відтягують донизу руки. У ніздрі вривається сперте повітря. Чим ближче підбираюся разом із потоком, що поволеньки, але все-таки рухається до організованого волонтерами коридору, тиснява робиться не те що більш інтимною, а навіть брутальною. Я не пригадую, коли востаннє на такій непристойно близькій відстані стояла від чужих, незнайомих мені людей. Попереду – якась огрядна жіночка, праворуч – високий, довготелесий хлопчина. Запахи розігрітих від близькості та духоти тіл зливаються в один-єдиний нудотний дух, який неможливо ні вдихнути, ні не вдихнути. Намагаюся затримувати віддих якнайдовше.
Раптом, у ту мить, коли я вже наближалася до фінішної прямої, відчуваю, що якимось чином маса людських тіл видавлює мене, наче фурункул, з тіла зигзагоподібної змії.
– Прошу, не витискайте мене, – скиглю я в чужі спини, – я ж удруге не наважусь вистояти в довжелезній черзі. Прошу, впустіть мене… – Мало не плачу.
І я б таки розплакалася: від образи, від безпорадності, від необхідності героїні Вишневського жити з нелюбим чоловіком, бо автор виявився поляком і так каже його релігійне виховання. Розревілася б од усього того, що накипіло за останній час, якби не міцна рука, яка впевнено підхопила мене за талію і ввела, наче ін’єкцію, в тіло змієподібної черги. З подиву я навіть думки розгубила. Піднімаю погляд і німію. Такі глибокі в нього очі. Обережно, при цьому переконуючись, що убезпечив від випадання з черги, відпускає мене зі своїх обіймів.
– Уже все гаразд? Плакати не будете? – сміється.
Отак запросто. До незнайомої людини, себто до мене. Мимоволі також усміхаюся. Невже так буває?
– Так. Ні, – відповідаю по черзі на його запитання.
– А ви небагатослівна, – зауважує.
– Втратила дар мови від вашого вчинку, – мимоволі кокетую.
– Справді? – наче нічого не сталося.
– Умгу, – ствердно киваю головою, бо чомусь найбільше хочеться, аби він повірив.
Черга якось деформується, і я опиняюся далеко позаду свого рятівника. Ще якийсь час бачу його спину, але, заклопотана штовханиною, що ні на мить не припиняється, гублю з поля зору. Це ж треба. Намагаюся пригадати хоч якісь деталі його зовнішності. Вік, зріст, у що вбраний. Але пам’ятаю лише його погляд. Глибокий, проникливий, що зазирнув у саму душу, скаламутивши давні мрії. І ще… запах. Терпкий, солодкий і трохи різкий. Чоловічий.
Я не пам’ятала, як опинилася перед письменником, як він усміхався завченою посмішкою і ковзав невидющим поглядом поверх людської маси, якій не було кінця. (Цікаво, як то він побачив, що жінка, яка поряд, дуже близько, можливо, найближче, шукає розради в неті?) Не пригадую, як саме вклала до рук знаменитості свою книжку, котру завбачливо принесла з дому, як отримала скупий розчерк пера майстра, як була виплюнута в кінці черги. Усе, геть усе засліплював погляд мого рятівника.
Він таки старший за мене. Еге ж. І то на добрий десяток. То й що? Мав міцні руки… теплі долоні… спокійний віддих… і ще щось, чого я досі не знала… Чому я не запросила його на каву, не дала свій номер телефону? Що в цьому чоловікові таке, що змушує ще і ще раз повертатися до нього? Як можна було отак просто відпустити чоловіка, погляд якого заполонив моє серце? Що це? Любов із першого погляду? Мабуть, ні. Я в це не вірю. Це занадто банально. Та й я не в тому віці, аби такими дурницями перейматися. Брак тепла, уваги, відчуття сили поряд? Мабуть… То що ж виходить? Я готова пити каву, дарувати номер телефону тому, хто хоч якось виявив свою увагу? Якось прикро виходить… Запросто…