– Вам таки вдалося?
Ноги підкосилися, кров шугонула догори, тіло обдало жаром, впріли долоні, якими притуляла, наче найдорожчий на світі скарб, книжку Януша Вишневського. Відвертим поглядом втупившись у незнайомця, думала про те, що Вишневський таки заслуговує бодай вдячності.
– А-а-а, так, – промимрила я.
– Знову втратила дар мови?
Він усміхався. Щиро, просто і якось навіть пустотливо, що трохи не пасувало до його віку.
– Еге ж, – я таки остаточно заціпеніла, бо розуміла, що так і не зможу вичавити із себе жодного звуку і на тому все закінчиться.
Я вже наперед жаліла про те, що ми більше не побачимося, як він знову захопив мене зненацька.
– Може, кави?
– З радістю. – Я була чесною.
– Маєте якусь облюбовану місцину?
Я мало не бовкнула про «Світ кави», але раптом захотілося в таке місце, яке ні з ким не пов’язує мене спогадами. Закортіло іще одного шансу, ще однієї спроби.
– Та… ні… начебто… – якось невпевнено.
Завжди багатослівна, я не могла зв’язати докупи й двох слів.
– Тоді я вам дещо запропоную. Не проти?
Я? Чи не проти? Звичайно ж, ні. Думаю, якби він запропонував мені поїздку на Марс, я б, не роздумуючи, погодилася. Але хіба годиться так одразу на все погоджуватися? Бо що він про мене подумає?
– Ні. Це далеко? – бовкнула я, наче мені не все одно.
– На вулиці Комарова.
– А-а-а, – протягнула я, бо вперше чула про цю назву.
– Це район вокзалу, – взявся пояснювати чоловік, зауваживши мою розгубленість.
– Це ж далеко, – вихопилося в мене, і я вмить про це пошкодувала.
А раптом передумає?
– То й що? Я на авто. Олег, – простягнув мені руку.
Я завагалася. Мені було соромно, бо долоні мої впріли, а тепер стали ще й холодними – достоту як у жаби. Але все ж таки подала кінчики пальців. Він щиро потиснув і… не скривився. Невже не зауважив?
– Марта. А що там, на Комарова? – аби відволікти увагу від своїх кінцівок.
– Готель.
– Готель? – Я не зуміла приховати свого здивування.
Він усміхнувся.
– «Купава». Недавно відкрився. Кажуть, там добра кухня.
Ого. Казав – на каву, а тут готель, добра кухня. Що це? Якесь приховане запрошення до чогось більшого? Олег поводився настільки просто і впевнено, що поволі мої сумніви розвіялися і я згодилася.
– Поїхали.
– Що в тебе там? – забираючи з рук важкенький пакет із книжками.
– Усяке.
– Чимось спеціальним захоплюєшся?
– Та ні… На жаль, читаю все без жодної системи.
– Чому ж «на жаль»? Я також читаю все, що подобається. А як вибираєш книжки?
Тепер всміхнулась я. Я давно замислювалася, як я їх вибираю, коли купую. Ловила себе на тому, що для мене купівля книжок – доволі інтимна справа. Ходиш собі між полицями, нікуди не поспішаючи, і поволі набираєшся бажання, потрапляєш в особливий стан, що паралізує час, – так буває тільки в книгарнях. Ти полюєш на здобич, яка б мала задовольнити тебе, твої найпотаємніші закутки душі, куди впускаєш тільки обраних. Поруч із собою бачиш, радше відчуваєш таких, як ти. Ви солідарно мовчите і підтримуєте ілюзію одинокості. Коли вдається вибрати щось вартісне, тебе це страшенно тішить і не терпиться поділитися цим з усім світом…
– Не знаю. Мабуть, усе-таки читаю анонси.
– А Вишневський? Його ти як вибрала? – непомітно перейшов на «ти».
– Порадив чоловік.
Олег, не відриваючи рук від керма, кинув уважний погляд у мій бік.
– Чоловік, що продає книжки в підземному переході, – додала я.
Невже ревнує? Від такої думки стало якось п’янко і… затишно.
– А-а-а. Зрозуміло, – спокійно, наче моя відповідь його цілком влаштувала.
– А вам… тобі, – виправилась я, – хто порадив?
– Ніхто. Це не моя книжка, – суворо.
Раптом став уважно вдивлятися на дорогу вперед себе.
– Чия ж тоді?
Мені було цікаво, заради кого можна було вистояти кількагодинну чергу, аби отримати автограф метра.
– Дружини, – не відриваючись від дорожнього полотна.
Мені задзвеніло у вухах, наче раптово закалатала сотня дрібних пронизливих дзвоників. Невже мусить бути саме так? Невже не може бути по-іншому?
– Твоєї?
Мені відчайдушно хотілося, аби він сказав, що пожартував, або що то для дружини його найкращого друга, або ще щось таке, у що я готова була б повірити.