– Так.
– Ти ще скажи, що в тебе двоє дітей, – я, гірко, згадуючи свій попередній досвід.
– Ні. Дітей у нас нема. У тому-то й річ.
Озирнувся. Зупинив на мені свій погляд. Знову зазирнув у душу.
– Тобі неприємно? – тихо.
– Як тобі сказати. Мені… – Я не могла підібрати слóва, яке б виразило всю гіркоту, весь біль розчарування, увесь розпач. – Мені прикро.
– Мені також, Марто. Але невже через те, що я одружений, ми не можемо випити кави? – благально і теж гірко.
– Можемо, – мовила я байдуже, бо не залишилося жодної таємниці, ні краплі інтриги.
– Знаєш, я зауважив тебе ще до того, як протягнув руку. Я трохи стежив за тобою, як ти самозаглиблено розглядала кожну книжку, яка тебе цікавила. Як зупинялася, ставила межи ніг торбу і двома руками брала книжку, яку вподобала. Як щось завмерши вичитувала, як начебто зважувала її на долоні і видихала – «беру». Мені стало цікаво, що ж то має бути за жінка, яка читає таку розмаїту літературу. Мені захотілося зловити твій погляд, почути голос. Марто, знаєш, як я неймовірно втішився, коли почув оте твоє: «Прошу, не витискайте мене!» – говорив, наче вперше зізнавався у почуттях. – Марто, – повторював моє ім’я, – ти ж віриш мені, дівчино? Я не хотів тебе кривдити…
Двері готелю тихо роз’їхалися, відкриваючи нутро. Чистота, зелень, позолота, ажурність, блиск, усміхнена дівчинка в довгій білій сукні на рецепції, галантний пенсійного віку консьєрж. Віз із парою закоханих над головою. Все, абсолютно все налаштовувало на приємні нотки, які він так рвучко обірвав єдиним словом – «дружина».
– Можливо, щось перекусиш? – уважно.
Тільки сівши за столик і взявши до рук важкеньке меню, згадала, що від сніданку ще й ріски не мала в роті.
– Згодна. Але щось легке.
– Можливо, печінка з яблуками? – одразу ж запропонував офіціант, вихопивши моє останнє слово.
– Можливо, – я погодилася.
– Вина? – офіціант.
– Ти будеш? – я до Олега.
– Ні. Я за кермом.
Отже, він не планує залишатися тут на довше… до ранку. Попри зіпсутий настрій, мені тут подобалося все більше і більше. Цей затишний готельчик цілком міг би стати прихистком для двох закоханих, які мають бажання насолодитися близькістю один одного.
– Мені також ні. Дякую.
Хлопчина ледве помітно вклонився і зник на кухні.
– Розкажи про себе, – попросила я.
Після його щиросердечного зізнання я відчула якусь незрозумілу і поки що не зовсім тривку близькість, якої не зазнала з Павлом, проживши з ним два роки.
– Що ти хочеш почути? – покірно, наче дитина, яка завинила.
– Геть усе.
– Витримаєш?
– Намагатимусь.
– Чи воно тобі потрібно?
– Треба ж якось згаяти час, доки зготують вечерю.
– Згоден.
Мені сподобалося те, що так просто погодився, не роблячи театральних жестів, не зводячи від здивування догори брови. Була вдячна за те, що дозволяв злитися.
– Народився у Львові. Закінчив тут середню школу, а вищу освіту поїхав здобувати аж до Москви. Повертаючись літаком додому, познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Вона також навчалася в Москві, але в іншому виші. Була іншою. Іншою від тих дівчат, з якими знався вдома, навіть іншою від колег по інституту. Завжди, коли б її не зустрів, виглядала так, наче зійшла зі сторінок глянцевого журналу, яких тоді не було. Завжди модно зачесана, з елегантним манікюром. Усе – від макіяжу до шнурівок на чобітках – у неї було бездоганне. Ніколи не бачив її в одному й тому ж одязі. Якось жартома спитав, що вона з ним робить, на що, навіть не всміхнувшись, відповіла: «Викидаю». Я не повірив, але коли ми одружилися, зрозумів, що говорила правду.
Ми домовлялися, що літатимемо одними й тими ж рейсами, аби не було нудно. Оскільки літаки приземлялися, бувало, і серед ночі, я проводжав її додому. Нас завжди зустрічав на порозі її батько, а не мати, як у більшості сімей, і ввічливо дякував за те, що складав товариство його доньці. З аеропорту нас неодмінно забирала автівка її батька. Матір я бачив лише декілька разів. Була як дві краплі води схожа на мою нову знайому. Так само винятково добре виглядала, тільки була старшою, що з першого погляду не дуже впадало у вічі. В основному проводила час на курортах за кордоном. Усім удома керував батько.
Я зауважив, що він почав дедалі уважніше до мене придивлятися. Запрошував залишитися на чай, а то й на сніданок, залежно від того, котра година доби була. Щоразу мої посиденьки затягувалися. Він запитував, а я відповідав про своїх батьків, про мрії, амбіції, плани, про навчання, виграні олімпіади та конкурси. І так могло тривати безкінечно довго, та одного разу – це було на останньому курсі – він запросив мене до свого кабінету.