– Тоді що?
– У нас лише два варіанти. Й обидва погані, – всміхнувся. Гірко.
А мені наче хтось іще раз обернув шаблюку. Навколо осі.
Навіть не питаю. Мовчки дивлюся на нього і не знаю, чого хочу насправді: аби сказав про те, що думає, чи воліла б ніколи про це не знати.
– Перший – це… розійтися, так і не зійшовшись. А інший – ступити на стежку болю обом свідомо… – таки сказав.
Мабуть, геть усі нутрощі намотані на шаблюку, бо не відчуваю нічого, крім пустки. Який гул. І… холодно. Я й сама про все знала. Знала ще вчора, як довіз мене до будинку, та ні, ще раніше, тільки-но відчула його руку на талії…
Коли таке бачила в кіно, то дивувалася мужності героїв, які, так і не спізнавши одне одного, старіли поряд з іншими і помирали, сховавши на грудях отой нерозквітлий паросток любові. Пам’ятаю, питала себе: а як би вчинила я? Як мав повестися той, через кого втрачений сон і кому насправді належить душа? Не знала, що життя дасть можливість спробувати…
– І що ти вибрав?
Це я так бовкнула. Хотіла пожартувати. Але з того, як заціпенів, як ураз загострилися його риси, як зчужів умить погляд, збагнула – він таки зробив вибір.
– Ти ж вибрав? – підсвідомо атакувала я, намагалася заперечити очевидне.
– Перший, – відповів він швидше, аніж я встигла будь-що подумати.
Усе. Відтяв одним ударом мотузку, яка нас єднала. Наче альпініст, що одним вправним порухом руки позбувається свого товариша, бо таким чином рятує собі життя і це єдиний правильний варіант. Та чи й справді рятує? Бо чи можна після всього, що сталося, назвати подальше існування життям? І чи такий це правильний варіант? У ту мить – можливо… А далі? Що ж далі, після того, як повертаєшся до нормального життя… Життя, у якому одна-єдина думка про товариша, якого довелося залишити в білій крижаній пустелі. Ні, таки довелося. Не було жодних шансів, це довели всі експерти, усі спеціалісти з усіх можливих дисциплін. Не було жодного іншого виходу, бо друг, висячи на тобі, або переломив би тобі хребет своєю вагою, або перерізав би тебе навпіл… таке трапляється… часто…
– Я згодна.
Чи може друг, який залишається в ущелині сам на сам із вічністю, усвідомлюючи неминучість і безповоротність прийнятого рішення, бути незгодним? Можливо, за схожих обставин він би й сам вчинив точно так само. Він же сам кричав до товариша, що висів над ним, аби той не зволікав, аби тяв мотузок, аби…
– Я знав, що ти так скажеш.
– Справді?
Мені було байдуже, що він знав і звідки. Від цієї миті мені було байдуже геть усе. Але я не вміла бути іншою. Не вміла просто стати і піти. Бо що? Бо так не виховано? А відрізати мотузку виховано? А привабити, приручити і прогнати виховано?
– Так. Я знав, що ти не будеш проти.
– Знав, що не влаштовуватиму істерики?
– Так. – На мить завагався, але сказав: – Моя дружина така ж.
– Ти нас порівнюєш?
– Так.
– Досі?
– Так.
– Але ж ти прийняв рішення…
– Ми.
– Що ми?
– Ми прийняли рішення.
– А-а-а.
– Юлько, привіт! Давай зустрінемось, ні, краще можна я до тебе прийду?
– Щось трапилося? Що з тобою?
– …
– Ти чому мовчиш? Можеш щось сказати?
– …
– Тоді приходь, – з полегкістю видихнула вона в слухавку, зачувши, як я розридалася.
Я нічого не розповіла подрузі про Олега. Не знаю, чи інтуїтивно намагалася вберегти те, що в одну мить стало мені найдорожчим у житті, чи на щось сподівалася.
Говорили про все, тільки не про те, чому я плакала. Коли взувала черевики, Юлька сказала:
– Коли що – приходь, навіть якщо будеш мовчати.
– Спасибі…
Мені було добре, бо в мене була подруга, яка ні про що не питала.
Взялася за роботу з потроєною завзятістю. Вирішила таки поїхати відпочити кудись до теплого моря, тільки-но закінчу проект приватного будинку. Досі не могла відкласти потрібної суми, бо хлопці, що боролися зі мною за торгівлю людьми, понесли із собою розкішний круїз на лайнері. Усі вечори просиджувала в офісі, додому йти не хотілося. Чого я там не бачила? Порожнього помешкання, порожнього холодильника, порожньої постелі?… Краще вже тут. Грає радіо, увімкнений комп’ютер і залишається ілюзія, що завжди можна встати і піти… що ще є хоч найменший шанс… Бо коли ти вдома, то й цього останнього шансу в тебе нема.
Але це також ілюзія.
Неділя.
Жодного офісу, жодної роботи. Валяюся в ліжку, жодного бажання уставати. Навіщо? І так ніхто не прийде, і я ні до кого не збираюся. Ті, хто має сім’ї, мене не потребують, у них свій графік, свої плани. Тим, у кого сім’ї нема, я також не потрібна. У них через те й нема сім’ї, що їм ніхто не потрібний. Шукати таку ж, як я, – не вихід. Сидіти навпроти невдахи – перспектива малоцікава і неприваблива. Сиджу сама й займаюся самокопирсанням. Переді мною велика таця, та що там таця – переді мною балія, яку я, наче хірург-аматор, наповнюю своїми власними нутрощами-спогадами, нутрощами-думками. Уже та балія, така звичайна, родом із мого дитинства, цинкова, сріблисто-матова, повна-повнісінька того мотлоху, а в мені й далі щось пече, скімлить. Як цуценя, зненацька відірване від матері.