Можливо, потрібно було проситися? Може, пожалів би? Можливо, погодився б на… біль. Думки про нього лежать на самому вершечку, на груді всього, що накопала в собі. Сиджу з розхристаною душею, де всі бебехи вивернуті назовні в переповненій балії, і не знаю, як поскладати це все назад. Можливо, взяти й відсікти. Раз і назавжди. Один раз переболить, а далі має бути пустка. А чи буде?
Дзюрчить телефон. Не можу отак похапцем його віднайти. Тим паче, що переді мною розкладені всі мої бебехи-тривоги. Звучить глухо, отже, десь у ліжку. Так і є. Під подушкою. Коли його туди засунула? Вмикаю.
– Слава Богу! Думав – не застав.
Стільки слів потрібно, аби перевернути світ із ніг на голову. І хто для цього просив точку опори? Ліжко! Ліжко – точка опори.
Усе летить шкереберть. Хапаю те, що потрапляє під руки й оберемками засовую назад у розхристану душу. Сяк-так. Згодом повернуся і поскладаю. Хай вже пробачає, зараз немає часу.
– Ти?
Це щоб оговтатися. Зрозуміла річ – він, а хто ж іще?
– Звісно я, а хто ж іще? – жартує. В унісон.
Всміхаюся, хоч і не мала б. А що б мала робити? Згадати йому геть усі виплакані ночі, невиправдані надії, втрачені ілюзії, його руки, яких не спізнала, очі, у яких потонула і втопила свою душу? Згадати дружину, яка чомусь у нього є?
Так багато думок – і жодної не годна впіймати. Раптом робиться дуже тихо. Ловлю себе на тім, що починаю радіти. Без жодної команди, без усякого на те права, без ніякої причини. Вкриваюся липким потом. Тремчу. Робиться страшно і зимно. Ні, таки спочатку зимно, а згодом страшно… А раптом даремно? А раптом дзвонить, бо щось забув і хоче, аби я йому повернула? Але що можна забути, знаючи людину два дні? Що такого, щоб телефонувати через два тижні по тому, як…
– Ти щось хотів?
Намагаюся випередити події. Намагаюся передбачити найгірше, аби бути готовою прийняти удар. Намагаюся бути мужньою.
Рука тремтить і мушу стримувати той дрож іншою. Тепер тримаюся за слухавку обома руками, наче та може вирватися й побігти, втекти.
– Так. А ти хіба ні?
Що це? Він пробує пожартувати? Пробує мене розвеселити? У такому разі мені вже смішно. До болю… до блювоти…
– Я…
Ніяк не насмілюся випустити того одного-єдиного слова-птаха, яке неодмінно досягне цілі і передасть увесь мій біль, настояний на любові.
– …не можу без тебе, – видихнув, наче продовжив мене недоказану.
Полетіли. Слова, думки, мрії, надії здійнялися, мов наполохані пострілом голуби, і полетіли… До нього.
– Я також… не можу… без тебе не можу… ніяк…
– Ти не проти, якщо я приїду?
– Вже? – замість згоди.
– Ні, – чую, всміхнувся, – за годину-півтори. Мушу закінчити дещо, бо ж не сподівався…
– Що я погоджусь?
– Що відповіси на дзвінок.
– Аж так?
Розгубилася. Раптом усе навколо втратило значення, вагу. Він є, він розмовляє зі мною, йому також болить.
– Угу. Думав, що не захочеш навіть чути після того, як таке з тобою вчинив.
– Яке таке?
Звідки він знає, як мені? Я ж ні півсловом не обмовилася про те, що відчувала до нього. Чи то була не фантазія?
– Зранив, обманув, – рубано, коротко, наче давно все продумав, потяв на шматки, а тепер позбувався, як позбуваються, викидаючи в океан, почленованого на кавалки тіла…
– Але ж ти нічого не обіцяв…
Дивно. Моторошно. Незатишно. Що це? Гіпервідповідальність, бажання завдати самому собі болю чи саме ті почуття, що народжуються, незважаючи ні на що?
– Тим паче.
Тих півтори години, що передували нашій зустрічі, достатньо було для того, аби нашвидкуруч прибрати в помешканні і сяк-так дати лад своїй душі. Але той порядок – і в квартирі, і в мені, – то тільки так, про людське око. Відчинив би хтось дверцята до шафи, то на нього б негайно вивалився весь її вміст. Зі мною не краще. Єдине, що дверцят не маю, тож коли саме все вивалиться, не знаю.
Літаю з кімнати в кімнату, наче виросли крила. Не знаю, куди себе подіти. Хочу його здивувати. У чому є вилітаю в магазин і купую півкілограма печінки. Яблука і цибуля в мене є. На гарнір салат із маринованими креветками. Це все має бути не гірше, ніж від шеф-кухаря «Купави». Боженько, яка ж я голодна! Застрягаю на кухні. Хочеться приготувати щось виняткове. Усе плавно вкладається на великій пательні, заливається вином і рівномірно шкварчить, радуючи вухо. О! Пахне чудово…