Дзвінок. Це він! Лечу. Спиняюся. Біжу. Знову спиняюся. Знову йду. Такою довгою дорога до дверей не була ще ніколи. Ноги наче ватяні. Тіло зрадливо тремтить. У роті пересохло.
– Привіт… – Тихо-тихо.
Не пригадую, як опинилася в його обіймах, як тулилася до його грудей, як вдихала такий забутий і такий рідний запах, як сльози самі полилися струмком. Розбурханим, спантеличеним, синім. От і дверцят не потрібно: весь відчай, всенька туга викотилася на поверхню. Знала, що намарно намагатися стриматись, то й не силувалася.
Не пригадую, як підхопив на руки, як одірвав од землі і поніс. Як поклав на ліжко, як сів на підлогу поруч, як гладив, пестив, наче малу дитину, як щомиті нахилявся, аби поцілувати, аби засвідчити свою турботу, любов, присутність. Не пригадую як… заснула.
– Та-ак, а що в нас смачненького? – усміхається.
Сидів поруч на ліжку і гладив моє волосся.
– Ти голодний? – Я поволеньки приходжу до тями.
– Печінка з яблуками по-«купавськи»? – сміється.
– Ти знаєш? Звідки?
– Ти ж обіцяла приготувати, а я обіцяв спробувати.
– Ти пам’ятаєш…
– Я все пам’ятаю… навіть…
– …того, що не було…
– Справді, – здивовано. – А ти звідки знаєш?
– Я також.
Він залишився до ранку. Я нічого не розпитувала, він нічого не пояснював. Залишився і все. Це була найніжніша ніч у моєму житті. Це була перша ніч, де я грала сама себе, а поруч був той, кого намріяла. Достоту з таким свіжим запахом скошеної трави, з таким пружним і уважним тілом, з міцними і делікатними руками, з вустами, повними пристрасті і жаги, як у моїх фантазіях…
Ще тоді, коли прокинулася в його обіймах і відчула себе найщасливішою жінкою на світі, коли готувала нам обом каву, коли чула, як, миючись, мугикає в лазничці, коли разом, усміхнені і щасливі, виходили з дому, розуміла: добровільно ступала на ту другу стезю, повну тепла і болю, ніжності і туги, любові та безнадії.
Олег усіляко намагався дати мені відчути, що я в нього єдина, кохана. Правда, він приходив лише тоді, коли міг, зате іноді залишався на тиждень, а то й два. Не знаю, що говорив дружині і чи вона знала про наші стосунки, але він про це жодним словом не обмовився. Я зловила себе на думці, що якби він не сказав, що одружений, то я б із його поведінки про це не здогадалася. Жодного разу ні словом, ані жестом не виказав себе. Я була за це йому безмежно вдячна і прагнула виконувати будь-які його забаганки…
У нього їх було небагато, але ті, що були, змушували мене ніяковіти.
Якось він попросив мене заплести косички. Я з готовністю погодилася, бо з ними нагадувала саму себе в садочку і перших класах школи. У мене не надто довге волосся, але дві невеличкі кіски таки вдалося залагодити. Поки я крутилася перед дзеркалом, кривлячи всілякі мармизи, наче мале дівчисько, якому б така зачіска найбільше пасувала, Олег якось раптово принишк. Перестав розмовляти, відповідати на мої запитання. Перестав усміхатися.
– Агов! – пробую привести до тями.
Не озивається. Може, серце?… Усе ж таки вік…
– Ти така гарна…
Від несподіванки шаріюся.
– Ніяковість тобі личить… Зашарівшись, ти стала ще гарнішою. – Не відриває очей. – Іди-но сюди, дівчисько…
Не чекаючи, поки я відреагую на його слова, підійшов сам. Із неприхованим задоволенням і насолодою почав розглядати мою невигадливу зачіску, час від часу торкаючись її руками. Самими пучками. Олег виразно хвилювався. Дихання стало глибшим і хаотичним. Погляд зробився незрячим. Його наче хто підмінив. Почав тремтіти, мовби перед ним – сокровенна мрія, і вмить зробився неймовірно ніжним і розгубленим. З упевненого в собі чоловіка перетворився на стривоженого новизною відчуттів підлітка. Мимоволі на думку спав роман «Лоліта» Набокова. Не може бути, аби сюжети, виписані в романах, переходили в життя! Бо книжка книжкою, а життя життям, де я – жива, реальна, з крові й плоті. Зі своїми банальними бажаннями мати чоловіка, сім’ю…
Якщо досі все хоч якось, хоч абияк, але було поскладано в голові, то зараз, коли побачила Олега такого зміненого, поглинутого власними візіями та думками, у мені знову все перевернулося з ніг на голову. Я так не хочу – на голову. Досить того, що я не годна збагнути. Навіть якщо я не мала на деякі події впливу або не погоджувалася з ними, то вони були зрозумілими. А зараз мені просто страшно.
Здавалося, я б могла про це сказати, могла б нагадати про себе, вивівши з його заглиблення, але не посміла – таким щасливим він був. Та й, зрештою, що він мені зробить? Я ж не цнотливе дівчисько, яке можна позбавити честі…