– То вважайте, що ми домовились, згода? Усе решту вам розповість Тамара. Я її про це попрошу, – промовила на прощання.
На знак згоди я закивала головою.
До поїздки залишалося п’ять місяців. Було достатньо часу, аби розставити всі крапки над «і» та позалагоджувати деякі виробничі питання.
Знову біль. Знову туга за людиною, з якою ділила своє життя. Аби не збожеволіти, ставала наче осторонь і мовчки, стиха схлипуючи, спостерігала, як власними руками відриваю від себе його любов. Боліло, пекло, кровило. Знала, що мушу довести все до кінця, бо вдруге витримати ці тортури не буде змоги. Він нічого не питав. Уголос. Тільки німий докір в очах і закривавлена частина моєї любові на руках – незамінна, зранена, безслівна.
Мовчки зібрав геть усі речі, якими користувався в моєму помешканні. Не від того, що були йому потрібними, – до останньої миті намагався мене не зранити, захистити.
– Ростик, ти де? – Я згадала, що в мене є друзі.
– На роботі, де ще мені бути, Марто? Що сталося, що ти про мене згадала?
– Нічого, – злукавила я. – Хочеться відпочити, згадати старі часи.
– Овва! Я не проти. Куди за тобою заїхати?
– До офісу.
– Ти що, тепер там живеш?
– Ні.
– Усе одно гаразд.
Я намагалася робити все, аби тільки не думати, чи правильно вчинила, чи зумію полюбити ще раз так віддано, зречено, солодко.
– Куди їдемо? – Ростик.
– До нічного клубу.
Я знала, що цього хлопця таким не здивуєш.
– Ще рано… – глянувши на годинника.
– Тоді вези, куди знаєш. – Моя бравада раптом скінчилася.
– Е-ей, ти чого? Зараз я тебе нагодую, і все стане на свої місця…
Молодий чоловік по-братському поплескав мене по коліні і завів мотор.
Після «Куполу» мені таки покращало. Весь час Ростик зацікавлено розглядав мене, наче ніколи й не бачив.
– Що, Ростику, шукаєш знайомі риси? Невже я так постаріла, що ти й упізнати мене не можеш?
– Тю, що ти таке кажеш! Яке «постаріла»? А-а-а-а, ти це так, аби я вихваляв твою вроду? Ні, Марто. Ти не змінилася ніскілечки, але щось все-таки відбулося. А от що саме – не доберу. Оце й намагаюсь зрозуміти. Якась ти стала…
– Яка?
– Не знаю. Чесно, не знаю.
– А коли будеш знати, скажеш?
– Угу.
– Чесно?
– Чесно-пречесно.
У нічному клубі «Софія» нікого не було. Чи то ми зарано, чи тут завжди так мало відвідувачів… Після третього коктейлю мене потягло танцювати. І не де-небудь, а коло жердини.
– Ростику, можна? – я, роблено солодким голосочком.
– Іди, тільки труби не зламай, – пожартував у відповідь.
Я знала, що, зателефонувавши до цього хлопця, зробила правильний вибір. Тільки він міг спокійно дивитися, як я розважаюсь, не осуджуючи і не встановлюючи своїх правил.
На імпровізовану сцену в центрі закладу вийшла в синіх потертих джинсах і білій блузці. Музика лунала спокійна, якраз для мене. Бармен за стійкою зосереджено протирав склянки і жодної уваги на мій вихід не звертав. У глибині залу якийсь чоловік курив цигарку і, здавалося, був поглинутий самоспогляданням.
Почала я кволо і невпевнено, уважно вивчаючи ситуацію, простір, покриття під ногами. Та вже скоро цілковито віддалася музиці, гойдаючись усім тілом навколо пілона. Танці були моєю стихією. Я вміла настільки розчинитися в них, що забувала, де я, з ким. Ростик про цю мою пристрасть знав, тому спокійно сидів за нашим столиком, гортав журнал і лиш іноді з-під брів поглядав у мій бік. Я була йому за це дуже вдячна.
Намагаючись рухами імітувати стриптизерок, у розпалі шалу я розщепила ґудзик на грудях так, аж звідти стало видно полум’яно-червоне мереживо бюстика. У момент, коли намагалася розщепити ґудзик на вузьких джинсах, не зауважила, що чоловік, який курив сигарети в темному кінці залу, підвівся і попрямував до мене.
– Пані Марто, у вас непогано виходить.
Я завмерла. Замовник, у якого ми закінчували кухню. Від сорому я мало не провалилася крізь землю. Мені перехотілося танцювати, хоча чоловік, проминувши мене (жердина стояла посеред залу, й іншого шляху в нього не було), спокійно попрямував до виходу.
– Давай забиратися звідси, – обережно попросила я, вже шкодуючи, що взагалі сюди потрапила.
– Та ж ми тільки-но зайшли… – розгублено. – За якусь годину-півтори тут завирує справжнісіньке життя, – пробував мене втішати.
– Пробач, але я передумала, – вперто стояла на своєму.
– То поїхали, коли так, – одразу погодився. – А ти, я бачу, клас не втратила. Непогано в тебе виходить.