– О-о-о, – я мало не застогнала. – Це саме щойно сказав отой чоловік, котрий сидів у кутку зали.
– То й що! Хай каже! Він що, тебе знає?
– Так. Він мій замовник. Що він тепер про мене подумає? Що я якась курва?
Ростик чесно намагався приховати посмішку.
– Не переймайся тим. Чоловіки… чоловіки більш зважені за жінок. Ось побачиш, при зустрічі він вдасть, що геть нічого не було…
– А що було? – я, задиристо, бо терпіти не можу, як мене хтось починає жаліти чи виправдовувати.
– Гаразд, гаразд. Нічого не було. Куди їдемо для продовження свята?
– До тебе.
У хлопця стрілами злетіли брови від здивування, але більше нічим себе не виказав.
– До мене, то й до мене. Але перед тим заскочимо до магазину, бо в холодильнику – як у справжнього холостяка – порожньо.
– Зайдемо біля дому, – запропонувала я перше, що спало на язик, бо ніяк не могла отямитися від того, що сама щойно сказала. Чому до нього? Та хай. Він не проти, а додому все одно не хочеться. Може, подумати над тим, чи не здати своє помешкання у найм, а самій поселитися в чуже? З чужими спогадами? Е, ні. Хай уже краще свої.
Я засинала в обіймах Ростика. У його квартирі, у його ліжку.
– Ти стала… геть рідна…
– Про що ти?
– Я обіцяв тобі сказати, коли розберуся.
– А-а-а… – усе, на що мене вистачило в ту мить.
Я вдячно поцілувала клаптик оголеного тіла, що був найближчим до моїх вуст, і заснула. Уперше за довгий час, відколи покинула Олега.
З Ростиком усе складалося чудово. Нарешті ми собі рівні. Ні в кого ні перед ким жодних зобов’язань. Жодних ховань-переховувань, шифрувань, уникань знайомих та незнайомих облич. Від такого усвідомлення ми зробилися мов діти. Багато бігали, їздили, голосно сміялися. Ніяк не могли второпати, чому досі не були разом.
Ростик займався програмуванням – радше для задоволення, ніж для грошей. У цього хлопця заможні батьки, і він змалку міг робити те, що заманеться, або не робити нічого. У нього була власна квартира в центрі міста і заміський будиночок, до якого він навідувався вряди-годи, та й то тільки з друзями, аби щось відзначити. Принаймні так стверджував. Я там ніколи не була. Бо разом із чоловіками, що бували в будиночку, жінок не запрошували. Такі собі хлопчачі посиденьки.
Нас інакше як пару, яка от-от готова побратися, не сприймали. І все було б гаразд, та через кілька місяців нашого співжиття в його помешканні (до свого я з тієї ночі, коли вернулися із «Софії», більше не заходила) пролунав дзвінок.
– Алло, алло… – розгублений жіночий голос.
Мені стало моторошно. Чи то від попередніх спогадів, що шлейфом стелилися позад мене, чи від квиління в слухавку майже дитячого голосу.
– Я вас слухаю, говоріть, – стримуючи трем.
Невже так холодно?
– Чи можна Ростика? – обережно і ледве чутно.
Ще мить – і пропаде. Розтане, мов туман, марево, страшний сон.
– Ні, його нема. Він на роботі.
– Там його також нема. Я телефонувала…
– Тоді, на жаль, нічим допомогти не можу. Телефонуйте йому на мобільний або… сюди… пізніше.
Вона телефонувала? Оце так новина. Навіть я не знаю номера його робочого телефону.
– Мобільний поза зоною. А до вас таки зателефоную. Він мені дуже потрібний.
– Дуже? – перепитала я механічно.
– Так, дуже-дуже.
І поклала слухавку.
Я місця собі не знаходила. Хто вона? Невже дружина? Не може бути. Адже я знаю Ростика уже понад десять років. Бодай колись, але він би проговорився. Знала, що не слід надумувати, знала, що нема гіршого ворога, ніж сам собі, а все-таки не могла спинити політ своєї фантазії. Досвід підкидав хмиз у вогонь, тож коли Ростик вернувся додому, на нього посипався град запитань, звинувачень, жалів.
– Можеш тепер про все розповісти послідовно і спокійно?
– Можу. – Хоч по правді не могла.
– Розповідай.
Розповіла.
– Ти впевнена?
– У чому?
У тому, що цей юний голос мені не наснився? Що дівчині чи жінці з протилежного боку слухавки дуже-дуже був потрібен мій Ростик?
– Не знаю…
– Впевнена.
Наш діалог перервало деренчання телефону.
Ростик сам узяв слухавку.
– Алло.
Мені не було чутно, що йому відповіли.
– Ти? Я ж просив не телефонувати. Ти впевнена?
Знову мені не було чути, чи вона впевнена, але, мабуть, таки так, бо за мить він сказав, щоб вона без нього нічого не робила, він приїде і про все подбає. Мені тільки впало у вічі, як Ростик зблід, як опустилися його плечі.
– Хто вона?
– Колишня дівчина.
– Але ж ти казав, що в тебе немає дівчини.
– Тому й кажу, що колишня.
Я бачила, що краще його не діймати.