– Алло.
– Це ви Марта Дмитрів?
– Та-а-а-к. Я…
Мені пересохло в роті. Зі сну не могла впізнати голосу, не могла зрозуміти, хто намагається пожартувати…
– Майор міліції Роман Станіславович Пархолюк. Коли ви востаннє бачили Ростислава Микитюка?
– Точно не пам’ятаю, але три дні тому розмовляла з ним по телефону… Чому ви питаєте?
– Фотографію, де ви разом, знайшли в нагрудній кишені куртки біля його трупа. Пробачте за деталі.
– Як… т… як… т…
Я не могла вимовити цього слова, наче це могло допомогти йому ожити.
– Самогубство.
– Самогубство… – повторила я. – Це неправда. Неправда!
Нарешті я схаменулася і могла сказати все, що думаю.
– Чуєте, ви… майор міліції, скажіть, що ви пожартували, скажіть, що це жарт, прошу вас, благаю. Він не міг… не міг… Чуєте! Не міг мені цього зробити… Піти до іншої, одружитися з нею, народити дитину – так, але не самогубство! Ні, ні… Ні…
– Пані Марто, з вами все добре? Викликати лікаря?
– Ні, не потрібно, дякую, але скажіть, що це жарт…
За п’ятнадцять хвилин (я ще з ліжка не встигла вилізти) прибуло авто з лікарем. Літній пан у цивільному костюмі. Він довго дивився на мене, міряв тиск, пульс.
– Збирайтесь.
– Куди?
– Трохи відпочинете. Закотіть рукав. Отак. А тепер стискайте і розтискайте кулак, доки я не скажу «досить». Марто, стискайте, бо не знайду вашої вени. Ось так, добре. Можете кілька хвилин отак із затиснутою рукою посидіти.
– Це правда?
– Не розмовляйте, – добродушно.
Невже все так кепсько?
Пару тижнів я провела в реабілітаційному центрі. Не була ні на похороні, ні на цвинтарі. Нікого до мене не пускали, і я ні до кого не виходила.
Тільки-но переступила поріг помешкання, як задзвенів телефон. Я здригнулася, але змусила себе зняти слухавку.
– Алло.
– Марто, це ви?
– Так.
– Це Світлана. Ми з вами познайомились у приймальні гінеколога, пригадуєте?
– А-а, так, пригадую…
– Ви не забули, що ми летимо в Таїланд на семінар?
– «Конфлікт. Усвідомлення. Прощення. Любов».
– Ви пам’ятаєте?
– Звісно…
– За два тижні виліт. То ви готові?
– Так.
Це моя перша подорож до екзотичної країни. Я багато чула про цей край і завжди мріяла туди потрапити. З Олегом…
Ніколи не літала так далеко. Ніколи не проводила в літаку більше чотирьох годин.
– Марто, вам страшно? – Світлана.
Жінка світилася. Мовби випромінювала додаткове тепло. Рухалася обережно, ретельно обминаючи перешкоди. У руках – мініатюрна торбинка, у якій заледве вміщувалася пляшечка мінеральної води.
– Ні. На жаль, – купаючись у її теплі.
Я мимоволі підступила до неї ближче. Чого очікувала? Мабуть, того, що раптом те її безсоромне тепло і радість якимось дивовижним способом на мене перекинуться і мені вдасться їх підхопити, наче нежить. Адже застуду люди підхоплюють саме так. Жінка здивовано звела брови, уважніше глянула в мій бік, але розпитувати не стала. Виховання.
– У вас хіба немає багажу? – вона. Ще більш здивовано.
Її погляд застиг на моїх порожніх руках. Таксі, яким я приїхала, давно залишило стоянку, тож очікувати дива не доведеться.
– Є, – затрясла перед нею торбою, з якою ходила на заняття до спортивного клубу.
У сумці середнього розміру щось зрадливо закалатало, перелітаючи з одного кінця в інший і виказуючи істинний стан речей. Торба таки порожня. Гумові капці, два костюми для купання, пара комплектів нижньої білизни, дві єдвабні сукні, що вміщуються в долоні, і зубна щітка. Мені більше нічого не потрібно. Я навіть упевнена, що й цього забагато…
– О… – вона мало не застогнала, проводжаючи поглядом власну четверту валізу суттєвого розміру, яку ніс водій. – У такому випадку в мене… – вона на мить розгубилася, – в мене його… трішечки більше.
Нарешті засміялася. Гарно, щиро, заразливо. Невимушено. За мить Тамара сміялася разом із нею. Я, мабуть, також сміялася. Про себе.
– Навіщо тобі стільки? – Тамара.
– Ти ж знаєш – мені незабаром народжувати, тож хочеться хоч трішечки ще потішитись свободою…
– А що? Досі не натішилась? – лікарка. Обережно. Уважно.
Та спинилася. Уважно подивилася на товаришку і розпливлася в усмішці.
– Знаєш, якби про це спитав хтось інший, я б розлютилась, але ти… Ти інша… Спасибі тобі за це, – і трохи поміркувавши: – Таки ні. Не нагулялась. Мислю, що жінці ніколи тієї свободи не буває забагато…
– А ще красивій… – додала Тамара, не приховуючи захопленого погляду. – Марто, а в тебе які відчуття – досить тобі свободи чи ні? – знову обережно і знову уважно.