– Маєш рацію, – погодилася моя сусідка. – Тоді в чому річ?
У цей час компанія розважалася на повну, не зважаючи ні на зони турбулентності, ні на вимкнене світло в салоні. Пили все, що мали в торбах із собою, та ще й час від часу посилали стюардес за пивом. Розмовляли в основному російською і дуже гучно, тож невдовзі Тамара легесенько поторсала мене за рукав.
– Спиш?
– Ні.
Я б із радістю, але не годна. Уже місяць, як мене не бере сон, начебто я йому нецікава. Він мене ігнорує. Вперто і відверто. Як чоловіки, які мені подобаються.
– Я знаю, як їм це вдалося, – по-змовницьки.
– Як? – щоб підтримати розмову.
– «Нахабство – друге щастя», – це саме про таких кажуть у народі.
Я все ще нічого не розумію, але найгірше те, що й не намагаюся осягнути.
– Це аніматори, які летять на роботу в таїландські готелі. Уявляєш, вони просто взяли й позаймали собі вільні місця! – з шепотіння переходить мало не на крик.
– А що, так можна?
– Напевне, що так, оскільки їх ніхто не зганяє і, судячи з усього, не намагається.
– Тамаро, ти не проти, якщо я ляжу на підлогу? – Раптом мені захотілося щось змінити.
– На підлогу? Де? – Жінка забула про аніматорів.
– Отут, у тебе під ногами. Зате матимеш два крісла до диспозиції.
Тамара вперлася в мене поглядом. Зайняла вичікувальну позицію, бо, видно, почуте виходило за рамки її розуміння.
– Це нахабство? – я намагалася пожартувати.
– Мабуть, ні… – невпевнено, безрезультатно намагаючись відчути мій жарт.
– То я спробую…
Тамара не знала, як реагувати на мою пропозицію. Жінка так і сиділа непорушно, пильно вдивляючись у дійство, що відбувалося в неї перед очима і під ногами. Жоден мускул на її обличчі не виказав переляку, про який згодом розповіла нам за келихом вина.
Під сидінням було трохи затісно і прохолодно. Час від часу в шпари в підлозі подавали свіже повітря, збагачене запахом ментолу. Крізь дрімоту мені видавалося, що поряд завжди хтось, хто щойно почистив зуби.
Я щільніше загорнулася у благеньку ковдру, що видали в літаку, вперлася чолом у сусіднє крісло і таки поринула в тривожний сон, сповнений гуркоту, прохання пристебнути паски та багатьох інших звуків, притаманних довготривалим перельотам.
– Прокидайся! Ми майже на місці! – Тамара.
Я неохоче вибралася зі свого сховку. Ніхто й знаку не подав, що щось не так. Дуже демократично. Якщо ти не заважаєш іншим, то роби собі все, що заманеться. Мені такий стан речей імпонував.
Аеропорт у Бангкоку вражав. Лаконічність – при величезних масштабах, впізнаваність Сходу – в абсолютно сучасних європейських та американських дизайнерських і конструктивних рішеннях. Гігантська кількість пасажирів – і така чистота, а ще – простори, колоритні народні сюжети в настінних розписах, панно, скульптурах. А пахощі!.. Попри метушню, пахло спокоєм та океаном.
Одразу пересадка на літак, що доправить нас на острів Самуї. Зараз-таки з’являються тайські дівчата. Вони в тій же черзі, що й ми. Студентки. Гарні. Екзотичні.
– Подобаються? – Світлана.
Жінка, мабуть, перехопила мій погляд.
– Так. Дуже.
Я продовжувала їх роздивлятися. Досі такі обличчя бачила лише в кіно. Закортіло торкнутися. Вилиць, які делікатно відсвічували атласними відблисками. Повік, що прикривали чорні, аж сизі, злегка розкосі очі. Уста дивовижного пурпурового кольору, наче в них пульсувала інша, ніж у цілому тілі, кров.
– Справді?
– Так.
– Але ж вони майже діти…
Я нічого не відповіла. То й що, що майже діти? Але ж бридкішими вони від того не стали.
Нарешті ми прилетіли. Кілька колон під стріхою – от і весь аеропорт на острові. Ні. Ще море, океан квітів. Багатоколірних, різнофактурних. Одні звисали з дерев, інші плавали в ставках, ще якісь росли на клумбах. До готелю нас відвезли представники туристичної фірми, яка відповідала за проживання.
– Гарно, ми встигаємо на пляж! – Світлана.
Їй хочеться почати демонстрацію купальних строїв, яких удосталь привезла із собою.
– Я трохи відпочину, якщо ви не проти, – Тамара.
– Ні, не проти. Піду поплаваю, – я.
– Поплаваю? Але наперед потрібно засмагнути…
– Встигну… – Здається, я всміхнулася.
Такою розгубленою я ще Світлану не бачила.
У кожної з нас свій номер. Така була умова семінару. Готельчик невибагливий, проте комфортний. Двоповерхова споруда з одно-і двомісними номерами. Є кілька бунгало і крихітна територія з доволі великим басейном. Три ряди лежаків, розставлених амфітеатром і повернутих до сонця. Кілька людей, вкритих засмагою, – старожили. Навколо пальми, ті ж напрочуд різноманітні і дивовижні квіти і тепло, яке проникає під шкіру.