Учасники поволі підводяться. Вигляд у них, наче після страшного сну. У декого ще мокрі очі від сліз, в інших перекошені від надзусиль уста, в Петра опущені плечі і темні, як ніч, кола під очима. Невже за годину чоловік міг так змаліти і зчорніти…
– Марто, ти геть від рук відбилась! – Тамара.
– Пробач, Тамаро, щось сталось? – виринаю зі своїх роздумів.
– Та ні, ні. Хочу нагадати, що маєш тішитись, бо скоро повертаємося… – жінка всміхається.
Одразу видно, що не планує псувати собі відпустку через мою заглибленість у себе.
Минув тиждень, як ми тут. Завтра остатній день. Ми відлітаємо додому. Назад до клопотів, турбот, до своєї дійсності. Вирішили відсвяткувати відліт. Замовили столик у недорогому ресторані, сауну. Вирішили сьогодні повечеряти просто на вулиці. Так, як це робить безліч туристів із Німеччини, Англії, Франції. Пластиковий посуд, сякі-такі виделки – ось і все сервірування, зате які пахощі, який колорит, настрій! Спочатку простуєш короткою вуличкою, де по обидва боки від тебе щось шкварчить, парує, шипить, вирує. Готують у тебе на очах, тобі достатньо лише вибрати інгредієнти. Але саме це і становить проблему. Ти розгублюєшся від величезної кількості продуктів, і вже без упину та логіки тикаєш пальцем на все, що припало тобі до смаку.
Далі для тебе залишається загадкою те, яким чином так швидко і вправно дають собі раду з твоїм вибором тайці. Ще й як дають. Ти отримуєш незвичайні смаколики, відірватися від яких несила. Тепер потрібно знайти собі місце за довжелезними столами, оббитими бляхою. За одним таким столом люди розмовляють десятками мов. Поряд і місцеві дівчатка, які вирішили повечеряти після роботи. Неймовірно гамірно, весело, смачно. Мимо твоєї волі відчуття свята, канікул, відчуття тепла, романтичної пригоди захоплює тебе цілковито, і ти, поборсавшись для годиться, віддаєшся абсолютно новим, досі незнаним відчуттям.
Десь народжується делікатний і непевний паросток першого бажання…
– Як вам семінар? – пробую відновити розмову.
Мої супутниці так заглиблені в куштування щодня інших страв, аж стає трохи моторошно.
– Угу, гарно! – не відриваючись від тайської локшини.
Вони кумедні в цій своїй зосередженості.
– А зайвих калорій не боїтеся? – знову я.
– Марто, ця локшина з рисового тіста, щоб ти знала, – Світлана.
– Я знаю, знаю, але у великих кількостях… – Кортить їх подражнити.
– Не вигадуй. Ми в особливих умовах. Екстремальних, можна сказати, – Тамара. – А отже, це не рахується. Правда, Світланко?
– Еге ж. Тут нічого не рахується. Навіть флірт.
– Дівчата, ви про що? Про флірт із тайцями? Та вони ж занадто дрібні для вас! – я, сміючись.
– А ти тренера бачила? – по-змовницьки, Тамара.
– Та мабуть… – я, невпевнено.
– І як він тобі? – Світлана, мало не виклично.
Навіть їсти перестала. Так її зацікавило, що ж я на це відповім.
– У нього обручка на пальці. Він одружений, – випалила я на одному подиху.
– То й що? – обидві хором.
Аж розсміялися від такої синхронності.
– Як «то й що»? – я.
Я чула, як вкриваюся липким потом, як прилипає до мене одна з моїх єдвабних суконь, як пересихає в горлі.
– Що з того? Це ж невинний флірт… – Тамара.
– А якщо ви не зможете з нього вийти, з цього флірту, тоді що? – Я відчула, що втрачаю самоконтроль.
Мені хотілося нагадати Світлані про коханку її чоловіка, але стрималася. Мабуть, було б некоректно говорити про почуте на семінарі.
– Ти хочеш сказати про мого чоловіка, – Світлана, наче почувши мої думки.
Я кивнула. Невже я думаю вголос?
– Знаєш, це не те ж саме. Та, яка намагається забрати в мене чоловіка, не жінка. Вона – курва! – трохи зарізко, Світлана.
Кілька туристів мимоволі обернулися в наш бік. Світлана стишила голос.
– Як би я могла, то голими руками ту курву задушила б, – прошепотіла вона.
– Світланко, заспокойся, прошу тебе. Тобі не можна хвилюватися, – Тамара, тримаючи Світлану за руку.
Я вперше бачила Світлану такою різкою. Куди й поділася її привабливість. Риси обличчя загострилися, з делікатних зробилися грубуватими. Очі запали, ніс надміру випирав. Шкіра на вилицях побіліла і натяглася, мов на бубоні. На чолі виступили росинки поту.
– Пробач, пробач. Не стрималась, – іще тихіше прошепотіла жінка, яка постаріла на очах.
– Сьогодні остання тема нашого семінару – любов. Хто мені скаже, що таке любов? – тренер.
Багато різного прозвучало у відповідь, та, як на мене, жодного попадання. Усе дуже близько або дуже далеко – залежно, з якого боку дивитися. Кожен щось запитував, отримував відповідь, а я намагалася сформулювати одне-єдине запитання, з яким так далеко їхала і яке не наважувалася озвучити.