Далі ми дихали любов. Першу її частину.
Дивно, але вперше за кілька днів я хоч щось відчула. У якусь мить я збагнула, що вся моя любов приходить через біль. І чим більша любов, тим більше болю. Це справді так. Від такого одкровення в мене потекли сльози.
– Марто, не стримуйте себе. Плачте… – тренер. – Чудово. Нарешті щось зрезонувало у вас. Як ви себе почуваєте?
– Дякую, дуже добре, – всміхнулась я, не перестаючи плакати.
– Тепер все зміниться, от побачите! – тренер.
– Так-так. Я вже бачу.
– А що робити з ненавистю, яку відчуваєш до коханки свого чоловіка? Я розумію, що це дуже небезпечне почуття, і хочу його позбутись… – Світлана з іншого боку.
Мабуть, чоловік присвятив мені забагато уваги. Та й неозброєним оком було видно, що він справді радіє з мого першого кроку поступу.
– То позбудьтеся його! – всміхаючись.
– Але як? Я не зможу… – Світлана.
Вона склала губки, наче маленька примхлива дівчинка, яка не може сама зав’язати шнурки на чобітках.
– Найпростіший і найдієвіший спосіб – це прийняти її. Полюбити, – тренер всміхався.
– Ви жартуєте?! Як полюбити?! За що?! – Світлана мало не кричала.
Усі учасники семінару і я теж уважно стежили за діалогом – аж надто він був емоційний. Зі Світланиного боку. Тренер, як завжди, залишався взірцем спокою і терплячості.
– За те, що вказує вам на ваші помилки, які ви за бажання можете виправити і повернути до себе чоловіка. І любов, яку ви разом із ним втратили, – тренер і далі всміхався.
Мене не дивувала поведінка Світлани. Аякже, збоку могло здатися, що чоловік або жартує, або знущається з наляканої і розгубленої Світлани. Як можна полюбити коханку свого чоловіка?
– Ви не жартуєте? – Світлана задумалася.
Було видно, що в її голові щось таки відбувається. Вона подалася назад, наче не годна була більше витримувати навали власних думок.
– Ні. Не жартую, – тренер.
Чоловік більше не всміхався. Усю свою увагу зосередив на стурбованій жінці.
– Можливо, ви маєте рацію. Та ні, ви таки й справді маєте рацію! Я справді маю їй подякувати за те, що відкрила очі на реальний стан речей. Я справді можу все змінити… – Світлана. – Невже таке можливо? Але невже я маю з нею зустрітись? Попри все, я б цього не хотіла…
– Насправді ви й не мусите цього робити, Світлано, – тренер. – Вам достатньо щиро прийняти цю людину і подякувати їй за те, що стала учасником ваших подій, – всміхається.
– І все?
– Так.
– Можу я це зробити просто зараз?
– Звичайно.
– Пробач мені. За слова, якими тебе називала, за думки. Я вдячна тобі за те, що ти була в моєму житті, що навчила мене любити свого чоловіка.
Світлана плакала, звертаючись до жінки, якої ніхто з нас не бачив, якої вона сама в житті не бачила.
Всі зааплодували. Так, попри все, ця сцена заслуговувала на таку реакцію. Та я все одно не наважилася на свою правду…
Ми вдягли найліпше, що у нас було, босоніжки на високих підборах, капелюхи. Ми йшли святкувати закінчення семінару, кінець відпустки. Світлана й досі була під враженням від пережитого. Трохи дивно всміхалася – наче до когось, кого не було з нами поряд. Погляд її блукав, як і думка. Вона не могла зосередитися на жодній темі, тож ми з Тамарою дали їй спокій.
Пляшка шампанського на трьох повернула Світлану на землю.
– Уявляєш, як усе просто: попросити вибачення, прийняти і полюбити… – усе ще трохи зачаровано.
– Ти що, й справді готова ту жінку простити? – Тамара, зацікавлено.
– Звичайно! Це ж так просто. Береш і прощаєш. А основне – тобі це нічого не коштує. Ти навіть її не бачиш, – Світлана, доволі переконливо.
– А полюбити? Ти також зумієш? – Тамара.
Нам подали цілу миску розкритих мідій. Вони виглядали, немов живі.
– Ви впевнені, що їх не потрібно готувати? – спитала в офіціанта Тамара, поки він розкладав перед кожною з нас набори з чотирьох малесеньких мисочок, наповнених різнокольоровими соусами.
– Так, звичайно! – таєць.
– А як же їх їсти? – допитувалася Тамара поспіхом, наче боялася, що хлопець залишить нас наодинці з морськими потворами.
Хоч вони розмовляли англійською, – і мушу додати – досить пристойною, – офіціант, не спромігшись додати щось до сказаного, почав жестами імітувати процес споживання їжі. Усі розсміялися. Проте до живих устриць не бралися. Тоді хлопець вправно відокремив тіло молюска від панцира і поклав перед Тамарою. Відрізав шматочок, спритно орудуючи Тамариними ножем та виделкою, збризнув лимонним соком і наклав темно-вишневого соусу. Тамарі залишалося лише проковтнути.