– Прошу ще пляшку шампанського! – Тамара.
Поки повернувся офіціант, жінка обережно поклала на язик шматочок мідії. Зосереджено прожувала. Прислухалася. Схилила на бік голову. Завмерла. Стріпнулася.
– Супер! Ви мусите це диво скуштувати! – це вона до нас.
– Так, зумію. Я вже її люблю, – Світлана.
Ми не одразу второпали, про що вона, але жінка не вгавала.
– Я й справді вдячна тій жінці, завдяки якій мені вдасться повернути Олега.
У грудях щось тьохнуло. Зависло. Обірвалося.
Світлана порпалася у своїй малесенькій торбинці. Але, здається, розмір торбинки до порядку в ній відношення аж ніяк не має.
– На ось, поглянь. Хіба можна такого красеня віддати? – Світлана, простягаючи в мій бік невеличку фотографію.
Мій Олег дивився на мене з фотографії на паспорт. Ось. Бажання мають властивість здійснюватися. Ми з Олегом на Самуї. Так, як мріяли…
– Ні, не можна… – це я.
Попри все, мені вдалося. Кілька слів, якими мало не захлинулася.
– Марто, не хочеш – не їж. Нам більше буде, – Тамара. – Ти диви, й справді красень.
Задоволена Світлана заховала світлину до торби.
– Коли б її зустріла, то розцілувала б ту жінку, яка повернула мені мого чоловіка і мою любов. Я впевнена, що тепер обов’язково все налагодиться і стане на свої місця… – Світлана витала десь дуже далеко.
– Це я.
Обидві як по команді застигли з піднятими до уст виделками.
– Що ти?! – першою оговталася Тамара.
– Я та жінка, – я не планувала відступатися.
Досить із мене того тягаря. Нехай інші його поносять. Хоче полюбити – хай любить. Хоче подякувати – має нагоду.
– Яка жінка? – навдивовижу тонким голосом Світлана.
Здається, до неї починає доходити зміст сказаного.
– Та, що з твоїм чоловіком… Олегом…
Виделка падає з рук на підлогу. Ніхто й бровою не повів. Одразу підбіг офіціант із чистою. Поклав на столі поруч зі Світланиною тарілкою. Та ніхто й не поворухнувся.
– Скажи, що це жарт. Марто, скажи, що ти жартуєш, – трясла мене за руку Світлана.
– Не можу.
– Що не можеш?! – мало не плаче.
– Сказати, що жарт…
– Зачекай-но… – на очах блідне Тамара, – то була його дитина? Олега?
Я мовчу, бо хіба потрібно стверджувати очевидне. Тамара зі Світланою перезираються. На якусь мить так і завмирають зі склеєними докупи поглядами. Світлана зачинає дивно і напрочуд ритмічно хитати головою зі сторони в сторону. Ніхто не знає, що з того хитання буде, до чого воно доведе. Тамара насторожується. Інтенсивно про щось міркує.
– Світланко, а як же твоє прощення? – тихо, так, що тільки вони обидві й чують.
Я відчитую цю фразу по знекровлених устах лікарки.
Світлана припиняє хитатися. Зосереджується. Нарешті всміхається. Але якось трохи зло, недобре.
– Тамарочко, ти маєш рацію. Був семінар, тепер – практичне заняття. Марто, пробач. І… спасибі! – голосно, чітко, наче напам’ять завчено.
Я на знак згоди хитаю головою.
– І ти мені пробач, – шепочу.
Видно, дуже тихо, бо чую лише сама себе. Мої супутниці покликали офіціанта, розраховуються. На столі ще гора всього, а їм не всидіти.
– Я до себе… – Світлана, опустивши очі.
– Та яке? Світланко, ми ж до сауни зібралися. Усе заплачено. Останній вечір. Усе ж добре склалось. То чому б нам і справді цього не відсвяткувати? – Тамара намагалася врятувати ситуацію.
– Ти йдеш? – Світлана до мене.
– Так, піду, – я.
Мені зовсім не хотілося нікуди йти. Не пам’ятаю, коли мені було гірше. А що ж я собі намислила? Що як розповім, то Світлана й справді кинеться мені в обійми? Хто мене просив? Вона про дитину ні сном ні духом не знала… Так само й Олег. Той взагалі нічого не знав…
Відступати не було куди.
– Тоді йдемо! Ще шампанського! – Світлана.
– Світланко!.. – Тамара.
У голосі тривога, ніжність і відповідальність.
– Не хвилюйся, я все контролюю, – Світлана. – Тепер я все контролюю.
Сауна була готова на восьму годину, як ми й замовляли. Світлана зайняла нижню полицю, а ми з Тамарою горішні. Багато тепла, незнайомі екзотичні аромати, великі чорні махрові рушники…
– Гарно в них тут. Як дитятко підросте, обов’язково приїду сюди ще раз. Усі втрьох приїдемо… – Світлана.
– Гарна думка. А я, тільки-но отримаю розлучення, також сюди приїду… – Тамара.
Було відчуття, що жінки слухають лише свої власні емоції і відчитують потаємні бажання.