– А я б звідси взагалі не їхала, – я.
– А що? Непогана думка. Ти б могла здати своє помешкання вдома, а тут влаштуватися на якусь роботу, або й так – жити у своє задоволення, – підхопила думку Тамара.
– А що б ти хотіла робити, коли б могла собі дозволити? – Світлана.
– Писати.
– А що? Статті до глянцевих журналів? – Жінку це відверто зацікавило.
– Ні. Романи.
– А-а-а-а-а, – розчаровано, – журнали куди цікавіше.
– Можливо, – охоче погодилась я.
Так гарно точилася розмова, мені будь-що захотілося зберегти цю нейтральну ноту.
– Дівчатка, ви ще побудьте, а я піду. Голова розболілась. Не треба було стільки шампанського пити, – раптом Тамара. – Повірте, зовсім не хочеться вас покидати, але справді не можу.
– То ми також, – Світлана поспішно, наче боялася залишатись зі мною наодинці.
– Ні, ні! Я буду картати себе, що через мене ви недоотримали задоволення… – Тамара прохальним голосом.
– Гаразд. Але ти не засинай. Підемо ще на пляж. Посидимо… Востаннє… – Світлана.
– Заходиш? – я.
Раптом вирішила розслабитися, заплющити очі, забутися. Як ніколи захотілося тепла, тихої музики, незвичайних пахощів. Воліла відчути себе захищеною, у безпеці… наче в лоні…
– Ні, йди сама. Я тут посиджу… – втомленим голосом Світлана.
Я не наполягала. Зняла із себе рушник, постелила на дерев’яну лаву. Залишилася оголеною. Лягла на повен зріст. Заплющила очі. Тепло поволеньки входило в мене, заходило під шкіру. Я завжди мерзну, тому тепла мені не може бути забагато. Музика – дивовижне поєднання струнного інструмента, голосу, щебету птахів та звуків морського прибою – заколисувала, гойдала і відносила все далі й далі, до давно забутих мрій.
Мені захотілося забути про все, що сталося протягом кількох останніх років. Запраглося ще одного шансу. Здавалося, що з цією поїздкою він у мене з’явився. І хоч на своє запитання я так і не отримала відповіді, та гадала, що разом з учасниками я навчилася прощати, приймати, любити. Передусім себе.
Так, насправді-бо я й не знаю, яка я. Я думала, що хтось мені це скаже, але помилялася. Я мусила сама визначити. Була в боргу перед самою собою. Я намагалася по-новому дослухатися до свого тіла. Пробувала відчути щось глибше і таємничіше, ніж хіть, ніж бажання. І воно відгукнулося. Воно так багато хотіло мені сказати. Його розривало бажання про все мені розповісти…
Страшенно душно. Бракує кисню. Кров від надзусиль пульсує в скронях. Ковточок води… Чистої, прозорої, прохолодної. Іду до дверей. Легко штовхаю. Мовчать. Наче жартують. Вони ніколи не зачинялися. Двері в сауні ніколи не зачиняють… Штовхаю сильніше. Мовчать. Вперто, зціпивши зуби. Усе ще не передчуваю нічого злого. Яке зло? Я ж тільки-но навчилася приймати… Кров стугонить дедалі болісніше. Язик прилипає до піднебіння. Ковток води… малесенький… Протираю невеличке скельце в дверях, аби хоч когось покликати на допомогу… Я ж тільки навчилася прощати… Світлана. Чудово! Вона мене побачить і допоможе… Якась бліда і знову некрасива. Треба буде їй сказати, що така крива посмішка їй не личить, що вона старить її… Жінка щось намагається мені сказати. Самими устами… «К-у-р-в-а» – відчитую по буквах…
Стукаю ще раз… Стрічаюся з нею очима… Вона не поспішає відчиняти двері. Підпирає їх щільніше своїм поглядом…
Але ж як?
Я ж тільки навчилася любити…