У тітоньки радісно загорілися очі.
— Любчику, глянь, яке диво! Яка розкіш! Найсправжнісінький агат. Розшукай же мені нитку, швидше.
Дядечко завертівся, мов ошпарений, запорпався в бездонному кошику.
— Та яблучка дай дитині: хіба не бачиш, який чемний хлопчик?
Курячий бог маятником гойдався на коричневій дебелій шиї в тітоньки, а Сергійко смаковито хрумав велике рожевобоке яблуко. Він був щасливий не менш від тітоньки. Адже це його перший у житті заробок. Не мамим хліб їв, а смакував власним потом зароблене яблуко. Воно було найсолодшим від усіх, що він їв у своєму житті. Мабуть, куряча ніжка була б ще смачнішою, але нічого не вдієш. Кісточку від неї догризали мухи та запопадливі мурашки.
Тітоньку оточили сусіди по пляжу. Розглядали та вихваляли на всі боки курячого бога. Хвалили й Сергійкову спритність.
На все те збоку поглядав довгов'язий дядечко. За скельцями його окулярів мінилися очі — зблискували то насмішкою, то вдоволенням.
— Кажуть, ніби ці боги з дірочками приносять щастя, — почала розмову котрась із жінок.
— В усякому разі,— знаюче пояснила тітонька, — та людина, що має на шиї курячого бога, ніколи не потоне.
— Хлопчику! Пошукай ще. Тобі, видно, щастить, — звернулись до Сергійка жінки.
Він слухав, розумів, що то нові замовлення, але мовчав. В його руках було ще пів-яблука. І він хазяйновито зсьорбував із нього сік.
Тітонька наказала дядечкові:
— Не сиди, любчику, здобудь холодного нарзану. З льодку. Дядечко з мовчазною покірністю став на довгі ноги, взяв до
рук бездонного кошика. Кошик сонно хавкнув, закрив хижо роззявлену пащу.
— Хлопчика візьми, може, й воно пити захотіло. Сергійко лише тоді збагнув, що мовилося про нього, коли дядечко байдуже запросив:
— Пішли, малий, ковтнемо водички.
Сергійко слухняно порипів галькою вслід за височенним дядечком. Ощасливлена тітонька переможно посміхалася: її сусідки марно розраховували на курячих богів.
ПЕРЕСТРІЛКА НА УЗБЕРЕЖЖІ
«Пиво-води» — по-новітньому зліплений зі скла та алюмінієвих переплетінь павільйон. За широкими і світлими вітринами вишикувались, мов на параді, пляшки. Вино і горілка, коньяк і запіканка. В кутку ціла батарея пляшок з лимонадом та різними напоями. Пильно приглядівшись, Сергійко зробив сумне відкриття:
— Пляшки порожні.
— Нічого, закінчиться перерва, знайдуться й повні,— сподівався дядечко.
У павільйоні вешталась продавщиця. Хоч вона й не думала обідати, але скляна шторка була опущена донизу. Покупці доторкувались до неї носами, просили відчинити і відходили ні з чим. Продавщиця сиділа, немов в акваріумі,— видно, нічого не чула і не хотіла бачити.
Дядечко не обмежився прикладанням носа до вітрини. Сухорлявим щиколотком несміливо постукав у скло. А сам перекривився по-страдницькому, мов верблюд, що не пив уже цілісінький місяць. Молодиця за прилавком не помітила жалібного виразу, демонстративно скинула білого халата, жорстоко ткнула пучкою на об'яву. У ній писалося, з якої по яку годину покупці мусили обминати павільйон «Пиво-води». Сергійко та й дядечко зовсім не боялися сонця. Зайняли чергу біля прилавка, терпляче змочували язиком пересохлі губи. Ждали. Сумовито дивилися на морс. У морі води безмежжя, та чорт її пив.
Навпроти них, над самісіньким крутим обривом, височів монумент, пофарбований у білий колір, з червоною зіркою на вершині. Під монументом — братерська могила. З усіх боків її обвили корабельні ланцюги з важкими якорями та гарматами в чотирьох кутках. На монументі золотяться літери. Кожну з них окремо Сергійко знає, а стулювати до гурту ще не навчився.
— Дядю, то наші поховані?
— Га?
Дядечко думав щось своє.
Видно, уявляв собі, як-то його пробиратиме тіточка, що не приніс вчасно води.
— Поховані тут наші?
— А-а…
Дядечко діловито поправив на носі окулярове сідельце, відкашлявся, пемов перед промовою.
— Як тобі, хлопче, мабуть, відомо — в 1941 році кривавий фашизм нахабно розв'язав одну з найкровопролитніших і найганебніших воєн, які тільки знала світова історія.
Сергійко про те добре знав. Але він ніяково закліпав очима. Ніяк не міг збагнути — чому про це треба було говорити так довго і так незрозуміло. Дядечкові ж здалося, що його пояснення не досягло розуму юного співбесідника.
— Але ти цього ще не годен як слід уяснитн, зрозумієш, коли підростеш.
— А я все розумію й зараз, — запротестував Сергійко. — І я зовсім уже не маленький.
— Тим краще, тим краще, — порадів дядько. — А коли доступний твоєму розумінню цей історичний факт, то в такому випадку ти, хлопче, мабуть, не менше обізнаний і з тим наслідком, що виник з попереднього факту, коли весь народ, як одна людина, грудьми став на захист Вітчизни і відстояв її, хоч і зазнав при тому неймовірно великих жертв. Ось і в цій могилі поховано сорок три чорноморські моряки, які вмерли, але не здалися, прославивши тим самим героїчний Чорноморський флот. Про це ти прочитаєш на монументі, коли вмітимеш читати.