Валерія обернулась, і Андріан аж здригнувся: то була ніби не Валерія. Вона й не вона. Великі очі, довгі вії і зеленкава райдужка довкола зіниць, але щось дивне, незнайоме пульсувало в її погляді. Розкрилля брів. Дві глибокі зморшки на чолі, їх ніби не було вчора. Іронічна посмішка на вустах…
— Де це ми? — запитав знову.
Вона усміхнулася, здав’алося, якось загадково, нічого не відповіла.
«Море… Вчора було море… А як я опинився в цій кімнаті?»
— Я щось ніяк не прокинусь… Котра година, Валеріє?
— Восьма ранку, — вона відповіла зразу, наче дивилася на годинник.
«Ще мить тому я сподівався побачити море… Відчував тепло сонця і чув шум прибою… Але потім… Потім ніби хтось клацнув вимикачем, і сонце згасло…»
— А хто вимкнув світло? — раптом запитав, мимоволі перевівши погляд на світильник з жовтавого скла.
— Я вимкнула. А чому ти запитуєш?
— Вранці?
— Ще вчора вимкнула, коли ми приїхали серед ночі, — знову засміялася, і той сміх повторився відлунням кілька разів у збудженому мозкові Андріана.
— Сьогодні субота? — запитав він, не знаючи, як йому повестися, як зорієнтуватися в просторі і часі.
— Так… — почув у відповідь і трохи втішився тим, що не помилився. — Хочеш ще поспати? Сьогодні вже не треба розкладати багаття і варити туристську юшку.
«Тож було багаття, була юшка, море, намет… Але як я потрапив до цієї кімнати? Якісь химери…»
— А де ми поділи намет? — запитав сторожко.
— Лежить у коридорі. Там усі наші речі лежать.
З котрогось із вікон сусіднього будинку, що проглядав у шпарку між оранжевими шторами, долинули джазові ритми.
— Я чомусь нічого не пам’ятаю… Як я опинився тут? І де ми?
— У Києві… Оксана підкинула нас машиною…
— Оксана? Хто це?
— Моя сестра… Ти справді нічого не пам’ятаєш? — загадково усміхнулася Валерія. — Це все Оксанині жарти. Ти вибач, вона, як дівчисько, коли чимось захопиться.
— Які Оксанині жарти? Вночі були ще на морі, а вранці вже тут, у Києві… За вісімсот кілометрів… І я нічого не пам’ятаю… Що це, Валеріє? Розкажи…
— Що розказати? — дівчина підійшла і лагідно провела долонею по його чуприні.
… Гомонів людний вокзал. Андріан сидів на рюкзаку, чекаючи посадки на ужгородський поїзд. Вечоріло. Призахідне сонце пробивалось помаранчевими відблисками через великі вікна вокзалу. В Сваляві на нього чекали хлопці. Залишався останній тиждень його відпустки. Перед цим були відвідини батьків у Донецьку, була Прибалтика… А в уяві вже зринали карпатські краєвиди. Сидів на великому рюкзаку, тішився скорою зустріччю з горами.
Станційний транслятор, декілька разів повторив настирливо:
— Пасажира, що відстав від носильника номер тринадцять, просять забрати речі в чергового по станції.
Несподівано Андріан почув над собою жіночий голос:
— Дозвольте пройти.
Ті слова вигулькнули з вокзального багатоголосся, і Андріан не відразу зрозумів, що вони адресовані йому.
— Дозвольте пройти.
«Невже обійти важко?»- подумав Андріан, підводячи голову, і завмер, вражений красою дівчини в зеленому светрі із невеличким рюкзаком за плечима.
На хвилину запанувала пауза.
— Проходьте, — нарешті вимовив він.
Але дівчина стояла, дивлячись лагідно, немов сестра чи давня знайома:
— Куди їдеш, Андріане?
— Ви мене знаєте? — запитав і подумав, що, мабуть, це одна з хворих, яку він колись лікував і яка запам’ятала його.
Але хвора б не звернулася просто по імені…
— А ти мене не впізнаєш?
— Ні…
— Ми вчилися разом.
Андріан напружено пригадував обличчя всіх однокурсниць медичного інституту, але впізнати не міг.
— На одному курсі?
— Не на курсі. Ми в школі вчилися разом, — засміялася дівчина, скинула свій рюкзак і сіла поруч. — Ти, бачу, зовсім мене забув. Я — Валерія… Валерія Стах… Я тебе запам’ятала після того, як ти мене перечепив і я впала в калюжу в новому платті… Пам’ятаєш?
— Та ніби… — усміхався Андріан.
— Нічого ти не пам’ятаєш, — похитала головою. — Це було в третьому класі.
— У Донецьку?
— Еге ж. На шахтарському висілку.
— І ти мене впізнала? Невже я зовсім не змінився?
— Змінився. Але ж я впізнала. Ти зараз хто, Андріане? Де працюєш?
— Я лікар… А ти, Валеріє?
— Я — геолог. Зараз у відпустці. Лечу до моря. Прямо зараз на Бориспіль. Ти одружений, Андріане?
— Ні. Ще гуляю. А ти?
— І я гуляю, — посміхнулася.
— Ти в Києві живеш?