Минула година від нашого приземлення, а вже нас лишалося десятеро. І жоден віщун, прадавній чи найновітніший, не міг нам сказати, що ж принесе година наступна. Таємнича сила поглинула двох. Якась загадкова візія приймала гостей, віншуючи їх моторошною музикою однієї-єдиної пульсуючої ноти.
— Що ж це? — Віллі Брет озвався хрипко, наче його хтось душив.
— Це означає, що їх уже… — Драголюб замовк.
— Гадаєте, їх немає? — зойкнула Шандра, по-дитячому схвильовано облизала пересохлі губи і вигукнула: — Дозвольте, я піду!
— Замовкни, Юліє. Ти обіцяла тільки дивитися і слухати.
Федір Драголюб ніколи не був галантним, а тої миті поглянув на Шандру, мов на якусь гарпію.
Юлія Шандра була донькою відомого телеактора. Але не хотіла топтати батькову стежку, їй здавалося, що її кличе Великий Космос. Дівчині чи її батькові якось пощастило переконати голову Центру космічних досліджень, і той особисто попросив Драголюба взяти дівчину з собою, щоб та побачила справжній КОСМОС, перевірила себе. Федір довго не згоджувався, але відмовити голові не зміг.
Екран дванадцятого каналу відеозв’язку білів пусткою. Ми сиділи серед глевкої тиші, мов комахи, що потрапили у краплю ще не загуслого бурштину. Порушив заціпеніння філолог:
— Зникає зв’язок. Але чому ви думаєте про смерть? Адже вони обоє сміялися. І Клітоцибер, цей старий вовк, якого не проведеш, навіть не натякнув на якусь небезпеку. Треба все добре обміркувати. Чи не так?
— Пам’ятаєш Альту? — озвався зв’язківець Тихін Перстач. — Там було щось подібне…
— Так-так, — підхопив Бімба Джамірдзе. — Як ми тоді шукали Трелінга!
— Але Альта — планета-алярміст. Можливість нестійкого зв’язку на Альті передбачалася нами ще на Базі. — Драголюб сидів заплющивши очі, неприродно застигнувши в кріслі. — А тут ще цей дивний звук… Хто хоче вирушити на пошуки в експедиційній машині?
— Я, — першою озвалася Юлія Шандра.
— Хто ще?
Зголосились інженер Франціско Трелінг та фізик Степан Шалій.
— На двох машинах з максимально можливим інтервалом… Розумієте? — сказав командир. — Ви повинні постійно бачити один одного. Постійний зв’язок з кораблем. При найменшій небезпеці чи просто незрозумілих появах будь-чого відразу повертатися. Забороняю зближуватися. Загальний наказ — повернутися. Зрозуміло?
— Треба все зважити, — втрутився Михайлов. — Здається, ми поспішаємо.
— Що пропонуєш?
— Певного нічого. Можливо, треба зробити виліт до центуріан? Минуло сорок років від попередньої експедиції землян. Щось могло статися на планеті. Врешті, виліт до центуріан може хоч щось прояснити… А Енсу та Клітоциберу, боюся, ми в такий спосіб однаково не допоможемо.
У голосі психолога вчувалася вимога.
— Я згоден. Ми, здається, справді поспішаємо, — сказав Драголюб.
Та несподівано не згодилися Трелінг і Шалій. Запально, майже одноголосно, почали сперечатися. Здавалося, вони не розуміють, що летять на смерть. Але ж розуміли. І я тоді подумав, що біокібери теж можуть свідомо наражатися на небезпеку, але ж не з таким божевільним блиском в очах, ніби в очікуванні найбільшої насолоди.
— Виліт до центуріан не проллє світла на зникнення наших товаришів, — доводили вони.
— Чому?
— А чим нам допоможуть казочки про потворних зелених діліаків? Безумовно, на цьому плато є щось таємниче, хоча б тому, що в центуріан воно споконвіку не заселене і викликає страх… Але розгадати таємницю належить нам. Розумієте? Андрій Астрагал достатньо зібрав їхніх легенд…
— Мій батько не тільки зібрав легенди, розказані Тіріданом. Він також висунув припущення про існування на Плато діліаків стародавньої високорозвиненої цивілізації, яка з невідомих причин зникла… — мовила Зоряна.
— Послухай, Зоряно, ми свідомо обрали місцем посадки Плато діліаків — сказав Федір Драголюб. — Однак, крім твого батька, ніхто серйозно не сприймав гіпотезу про ту цивілізацію. Тож, видається, зараз не час продовжувати ці баляндраси.
— Ми беремо на себе ініціативу й відповідальність. Чи не так, Франціско? На двох машинах з максимально можливим інтервалом, щоб спостерігати один за одним. В разі найменшої небезпеки підгинаймо хвоста.
— А що скаже Центуріон? — запитав командир.
Візит до жителів Керла здавався мені доцільнішим за продовження пошуків. Я так і сказав.
Але Трелінг рішуче підвівся:
— Доки ми дискутуємо, наші товариші, можливо, втрачають останні надії на порятунок. Командир, дозволь вилетіти! — Його голос був майже гнівний, хоч і говорив стиха.