— Буває, що й у Києві… У сестри тут квартира. То я часто приїжджаю як додому… Це ж треба зустрітися з тим хуліганом, який новісіньке плаття… А ти зараз куди, Андріане? Не до моря?
— Ні…
— А хочеш зі мною? У нас біля Алушти база відпочинку… геологів.
Запрошення прозвучало цілком серйозно.
— На мене в Сваляві хлопці чекають, — мовив вибачливо, здивований несподіваним запрошенням.
— Можна дати телеграму, — тихо сказала Валерія, дивлячись кудись убік, і Андріан відчув, як усередині в нього все терпне. — Чи для тебе багато важить зустріч з хлопцями у Сваляві?
— Не знаю…
— Тоді ходімо, — Валерія впевнено взяла його за руку.
— Куди?
«Зелений светр, чорні трикотажні штани, коричневі чобітки, пишне брунатне волосся на плечах… Яка дивна зустріч. Як вона мене впізнала? Валерія… Валерія Стах…»
Таксі. Аеропорт Бориспіль. Телеграма в Сваляву. Біля кіоска «Союздруку» Валерія залишила його з рюкзаком на одну хвилину і повернулася з двома квитками до Сімферополя. Андріан хотів віддати гроші, але Валерія засміялась:
— Не треба. Я не платила за квитки нічого. Ми полетимо не рейсовою машиною. Наша геологічна авієтка… Ходімо, нам треба поспішати.
Усміхнена чергова провела їх до крихітної «Морави», і вони з Валерією сіли, мов у кабіну автомашини. Пілот, молодий хлопчина, привітно кивнув:
— Салют, геологи!
— Привіт, Андрію!
— Це наш? — пілот показав поглядом на Андріана.
— Мій гість… Скільки летітимемо, Андрію?
— На цьому драндулеті, мабуть, гойдатимемось годин шість… — стиха докинув Андріан. — Але це навіть цікаво.
— Чому годин шість? — вдавано ображено мовив пілот. — Наші машини трохи модернізовані… Можна й швидше… Котра на твоєму? — запитав пілот, звертаючись до Валерії, і вона поглянула на годинник, вивільнивши його з-під рукава зеленого светра.
Андріан зауважив, що годинник на її руці великий, з кількома шкалами, точнісінько такий, як і на приладній дошці літака. Пілот і Валерія навіщось звірили свої годинники. Нарешті мотор запрацював. Летіли вони годину в суцільному тумані, а коли вихопилися з хмар і пішли на посадку, то Андріан ще з повітря побачив великі літери на приміщенні аеропорту — «СІМФЕРОПОЛЬ». Минула лише одна година.
— Ви чародії?
— Хто знає, — усміхнувся пілот і додав по паузі вже серйозно: — Потрапили в сильний попутний потік повітря.
— Розкажи, які Оксанині жарти. І звідки взялася твоя сестра на морі? — запитав не розплющуючи очей, але Валерія нічого не відповіла йому. — Чуєш? Розкажи…
Відповіді не було.
Розплющив очі. В кімнаті нікого. Одним нервовим рухом скинув з себе ковдру і зіскочив з ліжка. На стільці поряд побачив свій одяг. Чомусь прийшло бажання розсунути штори на вікні й поглянути на вулицю, вже й ступив крок, але зупинився… Одягнувся, оглянувся довкола. Двері з кімнати були щільно причинені. Повільно, сторожко підійшов до них, зупинився. Тиша… Лише десь здалеку долинав приглушений плюскіт води. Торкнув велику пластмасову ручку, якусь мить вагався, потім рвучко прочинив двері.
Невеликий коридор був залитий яскравим світлом. Блакитні стіни. Ліворуч біля стіни на маленькому столику — електрична плитка, на ній — блискуча нікельована каструля, над столиком — біла поличка з декількома тарілками та кухлями, вузькі дверцята стінної шафи, а праворуч… біля великого дзеркала, причепленого на дверях до сусідньої кімнати, стояла висока струнка дівчина, не Валерія, в сірому костюмі. Андріан побачив її обличчя в дзеркалі — тонкі риси, три рівні, як під лінійку, зморшки на чолі, античний ніс, коротка темна зачіска…
— Доброго ранку, — мовила дівчина, повільно обертаючись до Андріана.
Андріан стояв, дивився на неї, і вже навіть не намагався збагнути, звідки вона з’явилась, і де поділась Валерія, і чи існувала вона взагалі.
— Як спалося на новому місці?
У відповідь Андріан нервово кашлянув.
— Хто ви? — нарешті спромігся вимовити. Дівчина подала руку для привітання.
— Цієї ночі ти був моїм пасажиром. — Я — Оксана… Пробач, Андріане, вчорашній мій жарт виявився, м’яко кажучи, нерозумним. Пробач… — вона говорила повільно, розважливо, і Андріанові мимоволі пригадався старий професор на кафедрі анатомії, він теж завжди говорив так повільно й розважливо.
Андріан губився в роздумах.
— Ти сестра Валерії?
— Так, — усміхнулася дівчина.
— Ми в Києві?
— Так…
— А Валерія? Де вона?
— Вмивається… — кивнула на двері, на г. ких висіло дзеркало.