— Що це?
— Трава, — Фоліана усміхалася.
— Але чому вона така?
— Яка?
— Не знаю… Незвична…
— Вона жива, Чебрику.
— Як жива? — злякано сахнувся хлопець і зійшов знову на ситалове покриття.
Він ніколи не чув, аби про траву казали, що вона жива. Але стало ніяково, що кібер сміється з нього.
— Чому ти так жартуєш? Я вже не маленький, щоб розказувати мені казочки.
А Фоліана знову лиш усміхнулась:
— Ходімо.
Чебрик звик до яскравого освітлення. Побачив високу споруду приміщення космопорту, але не таку високу і сучасну, як на Інкані, побачив людей, що ішли до міжпланетних машин і вже від них, але всі вони не так поспішали, як в інканському порту.
— В музеях всі намагаються поводитися статечно, — спробував по-дорослому зауважити Чебрик, але Фоліана міцніше взяла його за руку і сказала:
— Не поспішай з висновками…
Він не знав куди, але слухняно йшов, намагаючись роздивитись таку незвичну траву. Вона була схожа на інканську, але запашна. Він ніколи раніше не чув такого запаху. Паморочилось в голові. Але було приємно. А ще — трава була незвичного кольору, кожна травинка мала свій відтінок, хоч і була кожна травинка зеленою. А ноги відчували незвичну легкість і м’якість, а не лише пружність, як від інканської трави. А все тіло щось відчувало, але Чебрик не знаходив слів, аби сказати, що ж саме.
— Куди ми йдемо?
— Не знаю… Ще не знаю…
— А чому ти сказала, що ця трава жива?
— Ти думаєш, я пожартувала? Ні. Вона справді жива, вона росте.
— І думає?
— Але не так, як ми з тобою.
— А як?
— Так, як трава.
— На якому комбінаті вона створена? Чому ти смієшся? Інканську траву випускає комбінат синтетичних покриттів… А цю? Хто створює живу траву?
— Ця трава виросла з насіння. Ти скоро вчитимеш біологію. А зараз дивися. Найточніша відповідь приходить сама.
Перейшли площу, навкруги котрої стояли одноповерхові будинки під високими округлими дахами. Магістраллю проїздили гелікомобілі, а в небі воркотіли трансангуляри. Все було, як і на Інкані.
— Куди ми йдемо? — знову запитав.
— Ти вже втомився?
— Ні, але дарма ми не взяли наших нових гравітоангулярів.
— Ні, Чебрику, не дарма. По Землі треба ходити. Колись люди змогли подивитися на свою планету, мов на зернину на долоні, але потім зрозуміли, що здалеку всі планети схожі, як і люди, їх здалеку не впізнаєш.
Повернули від магістралі, залишили позаду високу споруду космопорту.
Вийшли в степ. На Інкані степом називають невеликі площі серед житлових кварталів, вкриті пружним килимком інканської трави. А тут степ, здавалось, не мав кінця.
Вже бовванів на обрії, мов забитий у землю цвяшок, шпиль космопорту.
А перед ними — трави до пояса. Від духмяності перехоплювало подих. А в траві…
— Це квіти, Фоліано?
— Квіти.
— І вони теж ростуть, теж живі?
— Так.
— З насіння?
— З насіння. — Фоліана схилилась і понюхала червоне створіння на довгім стеблі, а квітка загойдалась, затріпотіла пелюстками.
— На Інкані, Чебрику, також є живі трави і живі квіти… Наприклад, у Фіївському заповіднику.
— А-а-а, — здивовано мовив. — Я думав, той заповідник просто великий парк.
— Діти-діти, — так схоже на Чебрикову матір сказала Фоліана. — Ви багато думаєте, але мало вчитесь.
Квіти серед трави були різнокольорові — сині, червоні, жовті, білі… А трава також, як помітив Чебрик згодом, була різна — з листям довгим від самої землі, з листям широким на жовтавих стеблах, з китицями на кінці і без них.
— Фоліано!
— Що, Чебрику?
— А мені на Землі подобається. Тут затишно. А на Землі є комбінати? Чи тут все з насіння?
— Ой, Чебрику, яке ти чудо, — нестримно розсміялася. — На Землі все є. Наші комбінати взяли початок саме на Землі. Це в нас на Інкані багато чого немає. Немає ось таких степів…