Та, мабуть, то були просто плітки. Я не запитував Алена про подробиці. Я знав — йому боляче згадувати. Ален не відразу помітив нас.
— Куди це ти ходив? — запитав Рябого, що зайшов до кімнати і сів біля нього, висолопивши довгого червоного язика.
Рябий у відповідь солодко позіхнув і показав на нас поглядом, але Орн не дивився на Рябого, тож і не зрозумів його безсловесної відповіді.
— Ти неуважна, Ксі, — мовив повчально до доньки. — Мені це не подобається. Ось поглянь сюди, тут намальовано…
— Прилетів дядя Антін з Чебриком! — дзвінко вигукнула Ксеня.
Ален нарешті побачив нас. Чомусь вирішив удати із себе ображеного, про якого забули друзі, та на обличчі в нього засяяла посмішка:
— Нарешті хтось згадав про мене.
Ален швидко зрозумів, що не впорається із роллю ображеного, і кинувся до мене з обіймами.
Нашвидкуруч зварив кави і приготував вечерю. Я впізнавав давнього приятеля. Ален ніколи не любив прислуги, навіть біокібернетичної. Завжди все робив сам.
Пили каву, смакували тістечками, дивними, смачними, певно, Аленового приготування. Він розпитував про Інкану, про мою работу в Центрі проблем довголіття, де я посів місце завідуючого лабораторією серцевих досліджень. Мовби випадково розмова час від часу поверталася до роботи Центру метакаскадних синтезів, і Ален кожного разу з удаваною байдужістю говорив:
— Врешті, мене то зовсім не обходить, — а потім знову щось запитував про свою колишню роботу.
Наші діти раптом здійняли галас — не поділили тістечка з червоними кремовими зірочками. Ален прикрикнув:
— Ксі, ти сидиш за столом з дорослими. Тобі вже скоро сім років. Краще покажи Чебрику репродукції і розкажи про них усе, що знаєш, — підсунув ближче до них великого альбома земного видавництва «Культура». Ален здавна цікавився стародавнім живописом. Я відразу пригадав це, прочитавши на обкладинці, — «Майстри живопису минулого. Ель Греко».
Ксеня після батькових слів споважніла, виповнилась дорослістю своїх аж семи років.
Узяла до рук альбома і почала розповідати Чебрику про земних художників, втаємничено закопилюючи губки, мовби розповідаючи казочку.
Ален удавав із себе безтурботного і навіть щасливого. Та я відчував його внутрішні гризоти.
Нарешті запитав:
— Не думаєш повернутися на Інкану?
— Навіщо?
— Я просто запитую. Перед відльотом заходив до твоєї Юліани…
Ален показав поглядом на Ксеню і подав мені знак, щоб говорив тихше:
— Вона й так зачасто згадує про неї. Цього місяця прилітала, то потім з тиждень тільки й питань, чи мама прилетить до нас назовсім. Тож як там вона без мене, не нудьгує?
— Не треба так. Вона розумна жінка. Я хочу сказати, вона не заслуговує на таке життя. Вона молода, красива, і вона любить тебе. Ти просто не хочеш її зрозуміти.
— Я радий, що тобі подобається моя дружина. Сподіваюсь, не тільки тобі. Дочка зараз зі мною, тож ніхто не…
— Не треба так, Алене.
— Я не вмію себе обманювати, — Ален підвищив голос. — Я не можу існувати у вигаданому світі. Не можу вмовляти себе, ніби все гаразд, коли відчуваю, що все погано. Була колись любов і внутрішнє розуміння, а тепер немає. Була колись робота, котрій був відданий, тепер немає. Нехай пройде час. Він мусить принести якесь рішення. Вигадане благополуччя все одно залишиться вигадкою, міражем, красивим сном.
— Ні, Алене. Ти сам знаєш, як часом змінюється навколишнє тільки від того, якими очима, в якому настрої дивишся на світ. Ми ж люди. Наша сила не стільки в енергії нашого тіла, як в енергії нашої душі.
— Ах, Антоне. В чому вона, енергія душі? Хіба ти можеш пояснити те, що не підвладне законам?..
— Тату? Що це? — раптом вигукнув мій Чебрик.
Він зачудовано дивився на картинку, і я спершу не міг збагнути, що ж так здивувало його, аж доки не помітив погляду, прикутого до янголів.
Здається, саме так називали казкових діток з крилами.