— Та, добре… Тут цікаво… Але… — Фросина зачинила за собою двері, якось сторожко, з недовірою і навіть страхом дивлячись на них.
— Це гарні роботи, — посміхнувся лікар. — Інканське виробництво. Вони надійні і практично не псуються… Самовдосконалюються, вчаться… Скажімо, на мій голос робот зараз не зреагує, якщо мій голосовий спектр не буде закладено спеціально в програму. Але якби я жив у вас довго, він би сам запам’ятав мій голос. Тільки це була б не домінантна програма…
— Що це значить?
— Значить, що вхідний робот забуде мій голос так же швидко, як і запам’ятав його. Цікаво, що основні функції наших інканських вхідних роботів забезпечуються елементарно простою системою тривілового перетворювача… — сказав лікар, але раптом поглянув на свою пацієнтку і розсміявся: — Я трохи захопився… Мені передали ваш виклик і ваш еманаційний спектр. Загалом, ви не хворі. Можна було б обмежитись простими порадами і звичайними засобами з аптечки… Але… Ось, будь ласка, — лікар дістав з білої валізки невеликий флакон. — Це гарний біостимулято. Ви скоро забудете про свою кволість.
Вони пройшли до. кімнати, де лікар уважно подивився в зіниці, попросив подивитися вниз-уверх, ліворуч-праворуч, прослухав пульс, дістав якусь машинку, невелику коробочку, і водив нею по шкірі лоба, шиї, рук, а на машинці в цей час загоралися і гасли різнокольорові вогники і щось притишено дзуміло.
— Так, — ствердив лікар. — У вас немає органічних відхилень від норми, — посміхнувся трохи завченою, професійною посмішкою, але дуже приємно: — Хочете, я вас трохи розважу? Розповім ще дещо про цих вхідних роботів і їхнього творця. Наш інканець, Анджей Рем — він не лише талановитий фізик, а й прекрасний сім’янин. У нього п’ятеро дітей і всі вони були малими дуже жвавими, самостійними, щоб не казати неслухняними… А дружина — відома співачка — дуже рідко бувала вдома… Вам син цього не розповідав?
— Ні…
— Тож, Анджей Рем — прекрасний сім’янин, страшенно любив дітей і виховував їх сам, не віддавав малих до дитячого колективу. Він і зараз живе на Інкані, колись я бачив його, вже старий, але дуже красивий, показний такий чоловік… В нього прекрасна лабораторія. І працював він замолоду тільки вдома. Але діти… — лікар голосно розсміявся. — Діти трохи заважали йому. А особливо турбувало відомого фізика, що діти могли самі виходити в місто, коли він чаклував в лабораторії… Малі діти в великому місті… Розумієте. Тодішні роботи відчиняли їм двері, бо ж голосові спектри дітей були в їхній домінантній програмі. І от Анджей Рем вирішив вдосконалити вхідних роботів. Тепер вони виконують найрізноманітніші команди, часом навіть випереджаючи безпосередній наказ, тепер з ними можна спілкуватися, як з мислячими істотами… — лікар говорив швидко, захоплено, ніби зовсім безтурботно, але час від часу поглядав на годинника. — І це все завдяки Анджею Рему, точніше, його дітям… Пробачте, мушу поспішати. Увімкніть телеінформатор, вам варто просто розважитись. Всього вам найкращого… — Вже хотів виходити, але раптом мовив: — Пробачте, я б хотів випити холодної води…
— Зараз-зараз, — заметушилася стара, винесла з кухні холодного узвару і не втрималась побідкатись: — Як син полетів, все у мене не гаразд… Вода не витікає на кухні чомусь, повна раковина набралась.
Лікар квапно випив холодний узвар, задоволено примружився:
— Ану, поглянемо…
Він швидко пройшов на кухню і, навіть не дивлячись на саму раковину, напрочуд впевнено відкрив у стіні малі дверцята, на котрих було написано — «Ел. блок канал. № 1».
— Ну, що, діду? — звернувся мов до когось живого. — Що тут тебе турбує? А? — Поглянув, потім ніби прислухався до чогось, швидко і рішуче крутнув великого вентиля, натиснув якусь червону грушу кілька разів, по-дружньому поплескав огрядного зеленого балона в глибокій ніші…
І раптом в раковині голосно забулькало, заґелґотало, і вода швидко зникла, витекла, мов її і не було.
— От і все, — лікар квапно мив руки. — От і все, — повторив, поглянувши на годинника. — Ви з ним розмовляйте час від часу, це дуже компанійські дідугани. Інтелекту, правда, ніякого, але страшенно працьовиті і дуже люблять людські голоси.
Фросина стояла розчулена, зачудована і не знаходила навіть слів подяки.
— По двадцять крапель п’ять разів на день… Ось тут все написано… І випустіть мене, будь ласка, — посміхнувся вже біля дверей. Їй, звичайно, було невтерпець.