Потім переглянули відеозапис, пережили вдруге короткі хвилини польоту Трелінга.
Оранжеве світило сховалося за морем.
Ніхто не зронив і слова, хоч у кожного снувалося безліч думок, питань, планів. Але не було вже сил. Ми повільно розійшлися, як сновиди, кожен до своєї кімнати.
Бодай годину забуття. Попереду — довга центуріанська нічь. Сімдесят годин ночі. Ніхто з нас не обійшовся тоді без великої дози транквілізатора.
Тиша. І ніби далекий камертон дзвенить постійно.
Через шість годин Драголюб зібрав усіх у залі бібліотеки.
— Послухаємо ще раз записи Андрія Астрагала, намагаючись домислити все, що може стояти за центуріанськими легендами.
Я швидко знайшов у фонотеці матеріали попередньої експедиції. На великому екрані бібліотечної зали з’явилося обличчя славетного біолога — рідкі вуса, глибокі зморшки на високому чолі. Кожен з нас пам’ятав його саме таким. Зоряна напружилась, мов краплина ртуті, зібралась у кульку, а в очах зблиснули сльози. Говорив її батько.
— Легенду про Вічного Мейбомія Тірідан розповів мені неохоче і навіть з деяким острахом… Вічний Мейбомій жив на Плато Вічності. Центуріани не знають, хто він був, звідки з’явився, але з певністю говорили, що Мейбомій не походив ні з людей Діору, ні з Біору, ні з Нару. Такі основні центуріанські племена. Він — вічний, говориться у легенді, він жив тут і скрізь водночас. Його ніхто не бачив і ніхто не може побачити, бо ж Мейбомій такий великий, що може сховатися в зернині. Мейбомія ніколи не бачили навіть його діти — діліаки, що колись жили на Плато Вічності. Цікаво, що плем’я Нару називає діліаків машинами Мейбомія, але на мові Нару поняття «слуга» та «машина» виражаються одним словом. Діліаки були потворні, зелені, мали багато очей і довгий хвіст, уміли розмовляти всіма мовами центуріан та ще й якоюсь невідомою, діліакською. Ці зелені потвори охороняли колись Мейбомія, що сховався в зернині. Цікаво, що всі ці відомості, як твердить Тірідан, походять від самих діліаків, котрі ніколи не сходили з Плато Вічності, але охоче вступали в контакти з усіма, хто до них приходив, розповідали про все і не зупиняли нікого, хто хотів побачити Вічного Мейбомія, лише попереджували, що назад вороття не буде. І ніхто справді не повертався. А одного дня всі діліаки самі пішли до нього. Зникли, мов їх і не було ніколи. Збереглося кілька центуріанських малюнків, де зображено останній танець діліаків, під час якого вони ховалися у зернину.
На екрані з’явився один із таких малюнків, де застигли зелені діліаки в позах дивного танцю. Великий, менший, ще менший… І так до повного зникнення. Довга звивиста змійка танцюючих діліаків.
— Марк Енс, Клітоцибер та Трелінг пішли від нас, аби змусити сприймати це все трохи інакше… — мовив Драголюб. — У мене вже немає бажання пояснювати зменшення фігурок на малюнку законами перспективи.
— Ти був найзапеклішим захисником такого тлумачення, Федоре, — сказав лікар.
— Та отож, — сумно посміхнувся командир.
— А зараз майже не маю сумніву, що…
— Що мій батько був правий? — спитала Зоряна.
— Так.
Голос сторожового автомата захопив нас зненацька серед розмови, як фотознімок схоплює в полон, зупиняє мить життя:
— Увага! До кожного члена екіпажу! Рухомий предмет наближається до корабля. Свій шлях він освітлює. Рухається складною траєкторією. Часто повертається назад, але потім знову вибирає напрям до корабля. Середня швидкість наближення-два кілометри на годину. Координати руху проектую на екран спостереження.
Зелена точка на екрані рухалася петляючи, але весь час намагалася наблизитися до нашої «Центурії».
— Це їдуть центуріани, — сказав Драголюб, і кожен з нас подивувався, що не йому самому спало на думку таке припущення — просте, вірогідне і переконливе.
Наша «Центурія» відрізнялася від попередньої машини, що прилітала сорок років тому. Центуріани кілька разів об’їхали нас довкола, не помічали відкритого люка деклімаційної камери. Драголюб сам вийшов до них.
Три головаті істоти в чорних комбінезонах ступили на борт нашого корабля. Ми зустріли їх у центральному салоні. Були вони точнісінько такі, як у записах Астрагала, — схожі на людей, але з великими головами, закороткими кінцівками і шкірою землистого кольору. Чорна коробочка в руках першого центуріанина давала змогу почути його голос з-під шолома.
— Чому ви робити посадка на Плато діліаки!
Стояли, сховані за темними оболонками незграбних комбінезонів. Через прозорі кулі шоломів на нас дивились їхні сірі обличчя.