— Шлях пізнання ніколи не був прямим, Зоряно.
Вона кивнула.
— Я знаю це, Центуріоне. Але буває так прикро. І боляче втрачати друзів… Ні, я таки скажу йому сама. Хай Драголюб згадає мого батька і хай побачить, що я успадкувала його вдачу.
— Послухай, Федоре! — мовила голосно. — Пробач, що перебиваю. Коли ми ще на Базі обговорювали нашу програму, пам’ятаєш, хтось сказав про гравітаційні пастки?
— Пам’ятаю, то був Віктор Гар.
— Хлопчисько, аспірант, ти з нього так сміявся. Казав, що з нього був би гарний фантазер, так дотепно вміє будувати теорії. Але наука, казав ти, цікавіша і складніша за будь-яку баєчку.
— Зоряно, я знаю, що ти хочеш сказати. Твій батько також вважав мене… Але хіба зараз час, Зоряно?
— Ти не міг думати серйозно про гравітаційні пастки на Центурії лише тому, що наші екпериментальні установки поки що більше схожі на іграшки. А допустити, що на дикій, нецивілізованій планеті могла існувати…
— Зоряно, — майже крикнув Драголюб. — Ти хочеш, аби я попросив пробачення? Будь ласка. Але не забувай, урешті, що в нас гості… А ти говориш зайве.
— Даруйте, — звернувся вже до центуріан. — Але Зоряна Астрагал каже правду — я не вірив, що колись на Центурії існувала високорозви-нена цивілізація. Тепер бачу, що це так. Створити штучні «чорні діри» могли тільки мислячі істоти дуже високого рівня розвитку.
— Штучні чорні діри? — перепитав Тірідан, і ми відчули в голосі чорної скриньки розгубленість і зацікавленість.
Драголюб почав розповідати, добираючи найпростіші терміни і найпростіші порівняння. Спершу говорив про вежу заввишки в сотні метрів, яка руйнується від власної ваги, бо не витримує перший поверх. Відтак перейшов до величезної маси десь у космосі, що сама собою стискується у малу кульку під дією сил притягання. Потім розповів, як після розкриття загадок гравітації були створені генератори цього поля і з’явилася можливість, принаймні теоретична, появи «чорних дір» навіть на планеті — досить генерувати поле такої інтенсивності, щоб викликати гравітаційний колапс… Драголюб не вдавався у подробиці. Не говорив, що землянам уже котре століття не вдається підійти до критичного рівня інтенсивності гравітації. Нічого не сказав про проблему стабілізації, відокремлення гравітаційної пастки від навколишнього середовища поясом антигравітації. Ці проблеми розв’язувались на Землі ще тільки на папері. Але Драголюб розповідав про це, як про найзвичайніші речі. Така вже в нього була вдача. Він мав щасливу здатність завжди бути певним у власній правоті. Говорив твердо. Не даремно був колись викладачем політехнічної академії. Він умів розповідати, зацікавити.
Тірідан і його товариші закам’яніло слухали, а Зоряна навіть посміхнулася:
— Уміє ж! Якби не знала, що до чого, сама б слухала.
Тірідан дивився з-під кулястого шолома, широко розплющивши і без того величезні очі. По його сірому обличчю час од часу пробігала хвиля зляканої зацікавленості. Так дивляться люди в глибину прірви чи в безодню Всесвіту. Страх, відвага, дитинність і найглибша мудрість у тому погляді.
— Ми повинні виробити спільну програму досліджень.
— Ви хочете піти туди?
— Куди? — перепитав Драголюб, хоча й чудово розумів, що на думці в Тірідана.
— В зерна Мейбомія…
— Гадаю, ні, — спокійно проказав наш командир, але очі його заблищали. — Ми ще не готові до цього. Треба спершу вивчити, як створені ці штуковини. Ваша древня цивілізація мала такий високий рівень… Одне слово, нам треба трохи повчитися, — напружено всміхнувся. — Ми, земляни, ще не можемо створювати таких великих гравітаційних пасток…
І раптом засвітився восьмий екран відеозв’язку. А на ньому з’явилося обличчя Франціска Трелінга.
— Чуєте мене? — хрипко витиснув.
— Трелінг?!
Драголюб миттю опинився біля пульта.
— Так, Федоре, це я. Здається, мене не підмінили.
— Франціско?!
— Не дивіться, як на привид. Я зараз усе розповім. Я, здається, живий, бо хочу їсти… Коли моя машина впала, я вимкнув генератор антигравітації і відчув якусь дивну млість, глибоке запаморочення…
— Ти сміявся, Франціско.
— Можливо. Я цього не пам’ятаю. Я знепритомнів. А коли опам’ятався, увімкнув генератор антигравітації. І відразу відчув, як мене знову огортає млість. Тільки встиг глянути в ілюмінатор. Це була одна мить. Сфотографував поглядом. Було яскраве світло. Ніби якесь дерево. Воно рухалось. Принаймні так здалося. А ще якісь істоти. Схожі на людей, але зелені…