Коли ми приймаємо якесь важливе життєве рішення, то наче стоїмо на роздоріжжі й маємо вибрати якийсь один шлях. Усе залежить не лише від того, який із двох шляхів оберемо, але й від того, який залишимо поза увагою. Неможливо піти двома шляхами водночас. Кожна з цих доріг приведе нас до іншої долі. Я легко прийняв рішення, відмовився від усього, що було зручним, приносило успіх і добре працювало, заради чогось загадкового та невідомого. Рішення було очевидним.
Наступного ранку, після розмови з дружиною, я вирішив, що виконаю всі домовленості, провівши заздалегідь заплановані лекції, проте нових заходів організовувати вже не буду і, завершивши ці справи, піду у дворічну творчу відпустку. Оскільки мої виступи були розписані на рік уперед, то радикальне рішення «завершити цей розділ свого життя» на той момент було радше абстрактним, аніж реальним, і моє життя мало чим відрізнялося від попередніх років. Однак минали місяці, і, наближаючись до дати останньої лекції, я з дедалі більшим захопленням очікував на те, що ж мало статися.
Коли друзі та колеги дізнавалися про мою майбутню відпустку, вони питали мене (і доволі часто): «Що ти будеш робити під час відпустки?» Відповідь завжди була одна: «Я слухатиму». Як це не дивно, проте я достоту не знав, що це означало, але чомусь відчував, що та відповідь правильна, тож саме так завжди й казав. Якимось чином моя творча відпустка перетворилася на «слухацьку творчу відпустку», і таке мене цілком влаштовувало, незалежно від того, що б це означало.
Моїм останнім заняттям був п’ятиденний інтенсивний семінар у Південній Африці. На ньому я працював разом із психологом Девідом Файнштайном. Девід заздалегідь поцікавився в мене, чи може запросити сценаристку та співачку Енн Мортіфі, аби додати певних барв до події. Хоча я ніколи не зустрічав її особисто, проте знав, що Енн була шанованою мисткинею, тож охоче пристав на цю пропозицію. Наш семінар мав величезний успіх, сповнений іще більшого значення, ніж зазвичай, адже це був мій останній виступ.
Наступного дня ми зустрілися за вечерею. Я з дружиною Сильвією, Девід та Енні сиділи за столом і, відкоркувавши пляшку вина, виголошували тости. Настрій у мене був святковий: я відзначав перший день своєї дворічної творчої відпустки.
— Що ви будете робити під час відпустки? — поцікавилась Енні.
— Слухатиму, — відповів я й почав розповідати про те, як двадцять п’ять років навчав техніки сили розуму, що допомогла людям маніфестувати їхні цілі.
— Я дуже добре знаюся на маніфестації, — додав я.
— Як цікаво! — відповіла Енні. — А я дуже добре знаюся на мистецтві слухати. Насправді я щойно завершила довгий період слухання, де ґрунтовно займалася цим питанням, і зараз хотіла б представляти набуте.
Якусь мить ми із зацікавленням дивились одне на одного, не промовляючи ані слова. Так дивно, що ми зустрілися саме на цьому життєвому роздоріжжі, коли кожен з нас обирав той шлях, який інший щойно полишив, і обоє були знавцями своєї справи.
— Я міг би навчити вас мистецтва виступати, — мовив я, порушивши тишу.
— Я могла б навчити вас мистецтва слухати, — одразу ж одповіла вона, і ми знову з зацікавленням поглянули одне на одного.
Тоді ж, не усвідомлюючи, що робили, скочили зі стільців, розсміялись і почали обіймати одне одного. Опанувавши себе, знову сіли за стіл, дивуючись, чим же була спричинена така спонтанна реакція. Упродовж вечора це повторювалося принаймні ще з півдюжини разів: ми балакали, аж раптом, скочивши на рівні ноги, знову починали сміятися й обійматися, а тоді знов опановували себе, сідали та з подивом намагалися збагнути, чому це робили. Це було дуже дивно, особливо для Девіда та Сильвії, які теж уявлення не мали, що з нами відбувалося. Здавалося, наче наші душі знали щось таке, чого не знали ми, святкуючи, що знайшли одне одного.
Саме так розпочався один із моїх найдивовижніших життєвих досвідів. Того вечора ми вирішили стати одне для одного наставниками. Я мав навчити Енні маніфестації, а вона натомість навчила б мене вміння слухати. Кожен із нас ставав водночас і вчителем, і учнем. На той момент ніхто не знав, що це наставництво докорінно змінить наші життя, відкривши таємниці, яких ми навіть не могли собі уявити, але зазвичай саме так і відбувається, коли ми довіряємо внутрішньому голосу та діємо відповідно до цього. Я не залишив поза увагою й те, що притягнув у своє життя наставницю, яка мала навчити мене всіх тонкощів цього мистецтва, у перший день дворічної творчої відпустки. У перший же день! Коли з вами трапляються такі речі, це важко не помітити. Тут мало бути задіяне не тільки везіння, хоча (як ви вже знаєте) я ще той щасливчик. Це був знак, який прорікав майбутнє, — принаймні саме так я це бачив.