Мудрість тіла — це та мудрість, яку необхідно відчувати. Ми насправді можемо лише «відчути її», бо не пізнаємо жодним іншим способом. Якщо ми не здатні відчути це, то й не матимемо доступу до тих знань. Якщо не здатні відчути інших, то й не знатимемо їх. Може, зрозуміємо мотиви людей і думатимемо, що знаємо їх, але насправді це буде не так. Пізнати людину означає відчути її. Те саме стосується й нас: аби пізнати себе, ми повинні відчути себе. Мусимо відчути, чого хоче наше тіло, де саме в нас немає гармонії, де розум обрав невдалі цілі, де обманюємо самі себе. Ми вчимося відчувати правильні та неправильні рішення й сміливо діяти, керуючись тим, що відчуваємо. Ось що дає нам мудрість тіла.
Як це не дивно, але ми повинні відчути навіть знання, щоб істинно пізнати його. Це те, що важко збагнути більшості людей, які покладаються на свій інтелект. Аби достеменно збагнути істину, ми не можемо просто осягнути її розумом — ми також повинні відчути її тілом.
Один мусульманський науковець якось сказав мені: «Коли ти вивчаєш Коран, не потрібно й недоцільно відокремлювати серце від розуму». Усі спеціалісти у сфері вивчення Корану наголошують на важливості серця (тіла) як невід’ємної складової інтелектуального пізнання значення Корану. Серце має власний інтелект: «Ти повинен збагнути серцем», — закликає нас Коран, чітко вказуючи на те, що для повного розуміння самого розуму буде недостатньо. І його таки недостатньо. Ми не будемо ефективно функціонувати, якщо слухатимемо лише розум. Якщо так робимо, то стаємо емоційно скаліченими або ж відірваними від первісної мудрості. А відірвавшись від свого коріння, будемо викривленою подобою того, ким має бути справжня людина.
Розум вчиться довіряти таємницям тіла. Зрештою він розуміє, що не самотній, і починає дослухатися до тіла. Він бачить переваги роботи з тілом як із повноцінним партнером.
Тіло стає дивовижним самодостатнім живим створінням, сповненим таємниць та чудес, які необхідно плекати й вивчати, так само як і нове кохання. У цій грі розум знаходить собі партнера. Коли це відбувається, тіло та розум стають союзниками, де кожен доповнює іншого своїми сильними сторонами.
Ми повинні вийти за рамки тих жалюгідних описів, які наша культура приписує тілу: худий чи товстий, молодий або старий, гарний або ж непривабливий (це саме собою є порожньою балаканиною), — і визнати, що наше тіло насправді бездоганне. Наше тіло має мозок, серце, шкіру; воно дозволяє ходити, їсти, бачити й відчувати. Саме завдяки тілу ми вранці встаємо й займаємося десятьма тисячами справ. Де б і ким би ми були без цього бездоганного союзника?
Міфічна назва нашого тіла — це Знавець, що відчуває в часі та просторі. Тіло всезнаюче, бо радше відчуває, ніж думає, а це є більш прямим і чистим зв’язком зі Всесвітом. Слова «в часі та просторі», що є в назві, також мають важливе значення. Без тіла не буде гри в монополію та космічної гри. Душа потребує тіла, щоб мати змогу грати в космічну гру в часі і просторі, саме тому душа й тіло підтримують особливі стосунки. У Метавсесвіті, безсумнівно, існує безліч різноманітних реальностей, і поза просторово-часовим виміром є незліченна кількість інших ігор, але в цьому житті ми наділені тілами, які є невід’ємною частиною нашої мандрівки.
Друга назва тіла — Навігатор долі. Ми знаходимо свою долю, коли слідуємо за відчуттями. На кожному етапі життя наше тіло знає, що саме слід робити і що для нас буде найкращим. Лише тіло може відкрити нам нашу долю. Ми ніколи не знайдемо своєї долі самим лише розумом, адже той завжди відволікатиметься на інші справи й у відповідь на наші запити повсякчас видаватиме власну програму. Розум скільки завгодно може намагатися визначити нашу долю, проте ці спроби будуть марними, адже долю неможливо визначити — її можна лише виявити і йти за нею.
Тіло може відчути будь-що наявне у Всесвіті, бо все вібрує енергією і пов’язане між собою. Люди, дерева, тварини, правда, краса, радість, ба навіть ледь уловима в енергетичному павутинні вібрація — усе це відчутне, коли ми перебуваємо в гармонії з власним тілом. Відчувати красу та радість, відчувати інших людей, відчувати пульсацію енергії інших речей — ми забули, як це треба робити. Ці нейронні зв’язки, що обірвалися внаслідок невикористання, потрібно знову відновити, бо в цьому житті людина, яка не може відчувати, стає одновимірною й неповноцінною.
Така людина стає впасткованою в думках, хоча здебільшого сама цього не знає. Вона ставить на п’єдестал розуміння та інтелектуальне знання, і розум її спочатку думає, згодом осмислює, а тоді вже доходить до якогось висновку. Ця людина може мати чудову освіту, бездоганну репутацію й багато знати, але якщо не відчуває, то ніколи не пізнає чудес Усесвіту й назавжди лишатиметься впасткованою своїм розумом. Розум високо цінує вміння думати, а чом би й ні? Думки є його посередниками. Як і всі батьки, які вважають, що їхні діти кращі за інших, розум звеличує над усім іншим процес мислення, захоплюючись своєю мудрістю та кмітливістю. Так непросвітлений розум уводить себе в оману, живе в тіньовому світі, який сам для себе і створив. Інші частини єства не допоможуть йому взаємозбагатитися, і якщо він не пробудиться, то перетвориться на «жалюгідну мислячу ілюзію» — саме так моє тіло назвало розум під час однієї дивовижної зустрічі, коли мало нагоду заявити останньому про своє розчарування.