Мушу розповісти вам цю історію. Під час одного з наших щомісячних занять ми з Енні вирішили придумати якийсь спосіб, котрий допоміг би моєму тілу поговорити з розумом. У нас обох виникли підозри, що моє тіло прагне, аби його почули. Ми розробили складну церемонію6, що передбачала використання психодрами, коли розум і тіло могли б вільно між собою спілкуватися7.
Слід зазначити, що впродовж усього періоду наставництва нашим улюбленим висловлюванням стало: «Розстав декорації, і вистава розгортатиметься сама собою». Аби зв’язатися з різними частинами мого єства, ми постійно вигадували якісь нові способи. Ми сприймали наше наставництво доволі по-дитячому й були готові прийняти будь-що, що нам відкривалося. Був й інший вислів, який ми використовували, коли ставалося щось незвичне: «Дякувати Богу, ми уявлення не маємо, що саме робимо». Можливо, це прозвучить доволі дивно, зокрема через те, що ми обоє добре зналися на трансперсональних методах, однак таким способом демонстрували свою віру в загадковість того, що відбувалося, та заявляли павутинню про готовність зійти зі шляху, яким ішли донині, й дозволити невідомому відкритися нам, жодним чином не намагаючись впливати на результати. На нашу думку, все відбувалося з волі Всесвіту. Більшість часу, проведеного разом, ми діяли спонтанно, дозволивши собі плисти за течією й працювати з тим, що мали.
Під час психодрами моє тіло люто сердилося на розум і висловлювало своє обурення тим, що його не чують. У якийсь момент тіло, кружляючи по кімнаті в танці, сказало розуму: «Поглянь на мене, я реальне. Поглянь, яке я гарне і як умію рухатися. Я їм, займаюся коханням, торкаюся й дозволяю, аби мене торкалися. Я можу відчувати, я реальне, тоді як ти… ти ніщо інше, як жалюгідна мисляча ілюзія!» Ця зустріч шокувала мій розум. Він відчув свою немічність, усвідомивши, як мало знав і розумів тіло, і на коротку мить розум відчув заздрість до тіла через його надзвичайність. Ці двоє й далі вели свій діалог, аж доки тіло не відчуло задоволення від того, що його почули. Це був початок прийняття розумом свого тіла як рівноцінного члена гри.
Дисциплінований розум, який установив зв’язки з іншими членами нашого єства, знає, що кожна з цих частин має власну реальність та мудрість. Коли з’являються відчуття, навчений розум допомагає в цій співпраці, відступивши вбік і дозволивши тілу повністю поглинути ті дивні та чудові відчуття. Робить він це не лише з поваги, але й із цікавості, адже прагне пізнати ту загадкову мудрість тіла, яку більше ніде не знайде. Він знає, що якщо не відступить, то не отримає цього знання. І ось дуже важливий момент: ми не можемо думати й відчувати водночас. Аби глибоко відчувати, ми повинні (хоча й ненадовго) відкинути думки й дозволити відчуттям вібрувати всім тілом, не заважаючи власними інтерпретаціями. Ці відчуття своєю унікальною мовою промовляють до нашого тіла, і, коли ми дозволяємо останньому в такий спосіб відчувати й спілкуватися з розумом, воно стає сильним і здоровим.
Вірш Воллеса Стівенса дуже влучно передає це відчуття глибокого вслухання:
Повинен ти мати розум зими,
Як прагнеш розгледіти паморозь й гілля
Сосен під товщею снігу;
І довго на холоді мерзнути,
Щоб побачити яловець, вкритий інеєм,
Ялини кремезні у далині блиску
Січневого сонця; і не думати
Про злигодні під звуки вітру,
Під звуки самотнього листя,
Що є звуками землі,
Де той самий вітер дме,
Гуляє по схожій самітній місцині
Для слухача, що слухає на снігу,
І сам він — ніхто — вдивляється
У ніщо, якого немає там, і ніщо, яке є8.
Коли ми глибоко вслухаємося, то помічаємо та слухаємо абсолютно все, відступивши вбік та дозволивши мудрості «ніщо, якого немає там, і ніщо, яке є» відкритися нам і показати величні таємниці.