Протягом наступних кількох тижнів я продовжував утрачати гроші, але лишався дивним чином переконаний, що зрештою все буде гаразд. Приблизно за місяць втрати на інвестиціях зупинилися й акції почали підвищуватися, а через три місяці я не лише повернув собі втрачені кошти, але й заробив понад сотню тисяч доларів. Мій голос мав рацію. Він знав. Але питання було в тім, звідки він міг це знати.
Для нашого повсякденного життя час має настільки велике значення, що ми чинимо опір будь-яким спробам змінити те, як його бачимо, хоча фізики вже понад століття намагаються донести, що час — це зовсім не те, що ми собі уявляємо. Ми досі міцно тримаємося за ньютонівську модель абсолютного часу та простору, хоча ця теорія вже застаріла. Ми сприймаємо життя як послідовність певних подій, що слідують одна за одною, і пояснити, чому ми в це віримо, насправді дуже просто: саме так на це реагують наші п’ять органів чуття. Те, що відбувається, видається нам лінійним, когерентним та певним чином упорядкованим, де один епізод іде за іншим. У просторово-часовому вимірі, який сприймає наша свідомість, насправді саме це й відбувається. Однак фізики стверджують, що у квантовій реальності, де ми існуємо у вигляді енергетичних вібрацій, відбувається щось геть інше. Як це не дивно, у квантовому часі минуле, теперішнє та майбутнє існують водночас і є взаємозамінними.
Питання часу завжди спантеличувало фізиків, ба навіть сам Ейнштейн ламав голову над природою часу, коли працював над теорією відносності. Ейнштейн уважав, що час не є сталою величиною і змінюється під дією обставин. Усе залежить від руху, тож, коли об’єкти рухаються з більшою швидкістю, час уповільнюється. Це приводить нас до відомої «теорії парадокса близнят»1, до якої часто вдаються, аби пояснити незвичні властивості часу. Один близнюк вирушає в космічну мандрівку і десять років подорожує зі швидкістю, близькою до світлової, а другий залишається вдома. Повернувшись на землю, перший близнюк постарішав лише на рік, тоді як інший зістарівся на десять.
Цей ефект розтягування часу, який уперше виявив Ейнштейн, був доведений складними лабораторними експериментами з використанням атомних годинників і камер гіпершвидкості. Фізик Девід Бом припустив, що час є частиною значно більшої реальності, де події відбуваються в певній послідовності, але не обов’язково в лінійному порядку. Час і простір є відносними поняттями, проекціями реальності іншого виміру. Якщо це правда, то все, що ще чекає на нас попереду, вже сталось у вимірі, який наші органи чуття не можуть сприйняти. І в деяких випадках завіса, що відокремлює ці реальності, може піднятися.
Коли я сходив зі сцени, підсвідомість, мабуть, якимось чином прорвалася крізь час і простір, побачила, що має статися в майбутньому, і через внутрішній голос повідомила мені про це. Ось як усе було. Або ж мій внутрішній голос просто вгадав.
Філіп К. Дік, автор багатьох науково-фантастичних книжок, також пережив незвичний досвід і, певно, зміг потрапити в майбутнє. У 1970 році він написав роман під назвою «Лийтеся, сльози, сказав полісмен». У цій книжці одна з героїнь — дев’ятнадцятирічна дівчина на ім’я Кеті — одружена з чоловіком, якого звати Джек. Спочатку читачеві здається, що Кеті причетна до злочинної діяльності, однак трохи згодом ми дізнаємося, що насправді вона співпрацює з поліцією і в неї роман з інспектором. Незабаром, після завершення своєї книжки, Дік випадково зустрів дівчину на ім’я Кеті, у якої, як виявилося, був хлопець Джек. Дік потоваришував із цією дівчиною. Одного вечора, коли вони заходили до ресторану, вона раптом зупинилася, повернулася до нього та сказала: «Я не можу туди піти». У ресторані сидів інспектор поліції, якого Дік знав, — вони обоє бачили його крізь вікно. «Я маю зізнатися тобі в дечому, — сказала Кеті. — У нас із ним роман»2.
Якимось чином те, що тоді відбувалося, стало матеріалом для вже написаного роману. Ось як Дік прокоментував це: «Безсумнівно, це дивний збіг обставин. Може, я маю дар передбачення?» Мабуть, він на підсвідомому рівні зазирнув у майбутнє ще до того, як навіть зустрів цю дівчину, але знову ж таки питання в тому, як ми можемо побачити те, чого ще не трапилося, якщо тільки майбутнє вже не сталося.
А зараз розповім вам іншу, ще неймовірнішу історію. Під час моєї слухацької творчої відпустки ми з Енні вирушили на каяках до однієї ізольованої бухти, де кількома місяцями раніше провели чотириденний віжн-квест. Віжн-квест — церемоніальний ритуал, коли людина залишає своє звичне життя та усамітнюється, зазвичай десь на природі, де молиться, аби їй з’явився образ, знак, розуміння, які вели б її по життю3. Віжн-квест виявився дуже помічним для нас обох, тому ми хотіли повернутися туди та віддати належне місцю, де пережили все це. Після кількох годин на каяках припливли до бухти, де два місяці тому провели разом чотири дні. Ми витягнули каяки на берег і почали молитися та дякувати, аж раптом сталося дещо незвичне. Спершу це було відчуття — всепоглинаюче відчуття того, що я перебуваю тут не лише в теперішньому, але й у минулому також. Я не розумів, що відбувалося, але знав, звідки йшло це відчуття, і тоді побачив його. Воно було схоже на сяюче видіння, справжнє і водночас уявне — я побачив самого себе, який розкладав спальний мішок на тому самому місці, де спав два місяці тому. Я переживав своє минуле. Ніколи раніше так гостро не відчував, що перебуваю поза часом і простором. Якби я був наодинці, то подумав би, що це гра моєї уяви, яка хотіла пожартувати наді мною, та коли пошепки сказав Енні, що саме бачу, то виявилося, що вона теж це бачила. Ми обоє заціпеніли, вражені тим, що відбувалося.