Намагаючися підбадьорити Ізабеллу надією, яку він сам навряд чи мав, Дорвард висловив думку, що жадібність циганського племені сильніша за всі інші пристрасті, отож Хайреддінові невигідно вбивати графиню Амеліну чи погано поводитися з нею, — бо вони з Мартою можуть дістати за неї добрий викуп. До того ж Марта, очевидно, мала намір узяти графиню під свою опіку.
Щоб відвернути думки графині Ізабелли від цієї сумної теми, Квентін докладно розповів їй про те, як він викрив зраду Магрібіна на ночівлі поблизу Намюра, зраду, яка, очевидно, була задумана королем Людовіком, що заздалегідь домовився з де ля Марком. Ізабелла тремтіла від жаху, але, одразу ж оволодівши собою, сказала:
— Мені соромно, я дуже згрішила, беручи під сумнів небесне заступництво і дозволивши собі хоч на хвилину повірити в здійснення такого жорстокого, безчесного й підлого плану. Адже ж є на небесах всевидющий господь, який бачить людські страждання й не допустить такого ганебного діла. Ні, боятися цього — просто гріх, таку думку слід відкинути, як жахливу зраду й підлість. Але тепер мені ясно, чому лукава Марта так часто хотіла посіяти незгоду між мною і моєю бідною родичкою і навіщо до кожної з нас підлещувалась у вічі і водночас старалася підбурити одну проти одної. Проте я ніколи не гадала, що вона зможе умовити тітоньку, яка, здавалося, мене так любила, покинути мене в небезпечну хвилину там, у Шонвальді, а самій втекти.
— Хіба пані Амеліна не попередила вас про те, що збирається тікати? — запитав Квентін.
— Ні, — відповіла графиня. — Вона тільки натякнула, що Марта перекаже мені щось дуже важливе. Щоправда, голова моєї бідної тітоньки зовсім запаморочилася від таємничих побачень з цим негідником Хайреддіном, з яким у неї того дня теж була тривала й секретна нарада, і вона говорила мені такі дивні речі, що… Одним словом, бачачи, в якому тітонька стані, я не наполягала, щоб вона все пояснила мені. Але все ж таки це було жорстоко з її боку — покинути мене тоді!
— Ні, ви помиляєтесь, гадаючи, що пані Амеліна збиралася зробити такий жорстокий вчинок, — сказав Квентін. — Тоді всі так хвилювались, а тієї ночі було дуже темно, отож пані Амеліна не мала сумніву в тому, що з нею їде її племінниця; я теж, одурений вбранням і поведінкою Марти, вважав, що супроводжую обох графинь де Круа й особливо ту, — додав він тихим, але рішучим голосом, — без якої всі скарби світу не примусили б мене залишити Шонвальд.
Ізабелла злегка відвернулася, вдаючи, що не помічав тону, яким Квентін вимовив останні слова. Але вона знову повернулася до нього, коли він почав говорити про політику Людовіка. Незабаром вони дійшли висновку, що обидва брати-цигани з їхньою підсобницею Мартою були знаряддям підступного й сильного французького монарха, причому Захмет, старший із них, і віроломством, властивим його племені, намагався вести подвійну гру і був за це покараний. Захопившися відвертою розмовою, мандрівники забули про незвичайність свого становища і про всі небезпеки подорожі. Так вони їхали протягом кількох годин, зупиняючися тільки для того, щоб дати відпочити коням, в якомусь відлюдному селищі або самітній хатині, куди їх приводив Ганс Гловер, котрий поводився, як розсудлива й тактовна людина, і давав їм можливість вільно розмовляти між собою.
Тим часом штучна перешкода, що відокремлювала закоханих (ми тепер можемо їх так називати), здавалося, поволі зникала завдяки обставинам, в яких вони перебували. Бо коли графиня своїм походженням і багатством стояла незрівнянно вище від юнака, який тільки й мав статку, що меч, то тепер вона була так само бідна, як і він. Крім того, її безпека, честь і життя залежали виключно від його самовладання, відваги й відданості. Щоправда, вони нічого не говорили про кохання, хоч серце молодої дівчини було сповнене вдячності й довір’я і вона пробачила б йому таке визнання; але природна боязкість і рицарські почуття утримували Квентіна від усякого натяку, щоб це не здалося спробою з його боку використати її безпорадне становище. Отже, вони не говорили про кохання, але весь час тільки й думали про нього.