Він швидко відчинив двері в кінці зали, що вели в маленьку опочивальню, які звичайно бувають у таких старовинних будовах; але саме через це кімната була затишніша, ніж велика пустинна зала. Тут поспіхом приготували дещо для перебування короля. Вздовж стін висіли килими, у каміні з заіржавілими гратами, який давно вже не топили, палав вогонь, а на підлозі було розстелено сінники для тих, хто мав, за звичаєм того часу, ночувати в одній кімнаті з королем.
— Решта почту розміститься в залі, — не вгавав балакучий старий. — Сподіваюся, ваша величність вибачите, але наказ герцога був такий несподіваний… Ось тепер, коли вашій величності буде завгодно подивитися за ті двері під завісою, ви побачите витесану в стіні нішу, де саме й було вбито Карла. До неї знизу веде потайний хід, через який пройшли вбивці. У вашої величності, сподіваюся, очі кращі за мої, і ви можете ще побачити криваві плями на дубовій підлозі, хоч з того часу минуло вже п’ять століть.
Не перестаючи балакати, старий нишпорив уздовж стіни, намацуючи потайні двері, про які він казав, щоб відчинити їх, але король зупинив його:
— Стривай, старий, стривай хвилинку, скоро, мабуть, ти матимеш змогу розповісти новіші оповідання і показати свіжішу кров. Пане де Кревкер, що ви гадаєте з цього приводу?
— Я тільки можу відповісти, сір, що в цих покоях ваша величність такий же господар, як і у своєму власному замку в Плессі, а охороняти їх доручено Кревкерові, чиє ім’я ніколи ще не було заплямоване зрадою або вбивством.
— Але що ж базікав той старий про якийсь потайний хід? — спитав Людовік збентеженим голосом і, хапаючи за руку Кревкера однією рукою, іпшою показав на потайні двері.
— Це, мабуть, просто приснилося цьому Морне, — відповів Кревкер, — або, може, це одне з старих безпідставних оповідань, пов’язаних з цим місцем. Але ми подивимося зараз самі.
Він уже хотів відчинити двері, коли Людовік зупинив його:
— Ні, Кревкере, ні, ваша честь — для мене достатня запорука. Але що ж зробить зі мною тепер ваш герцог? Не може ж він тримати мене в’язнем тут. Коротше кажучи, я хочу знати вашу думку щодо цього, Кревкере.
— Государю мій, — відповів граф, — ви самі бачили, яке враження справила на герцога ця жахлива звістка про вбивство його близького родича й спільника, і вам, мабуть, краще, ніж мені, знати, чи справедлива його підозра, нібито це лиходійство сталося з намови агентів вашої величності. Але герцог — людина благородна, і хоч він дуже запальний, але нездатний на таємне лиходійство. Я не знаю, який він має намір, але те, що він зробить, він зробить при денному світлі і перед лицем своїх і ваших підданих. Я можу тільки додати, що ми, його радники, за винятком, мабуть, одного з нас, докладемо всіх зусиль, щоб він доброзичливо, справедливо й великодушно вирішив цю справу.
— Ах, Кревкере, — сказав Людовік, стискуючи йому руку, немов під впливом сумних настирливих спогадів, — щасливий той государ, якого оточують радники, що можуть стримати його пориви нерозумних пристрастей!.. Їхні імена будуть записані золотими літерами на скрижалях історії. Благородний Кревкере, чому доля не послала мені такої людини, як ти?
— Щоб ваша величність поквапилися спекатися її? — зауважив ле Глор’є.
— А, втілена мудрість, ти також тут? — вигукнув Людовік, обернувшися до нього. І одразу змінивши патетичний тон, із яким він звертався до Кревкера, з невимушеною веселістю додав: — Отже, й ти прийшов сюди за нами?
— Авжеж, государю, — відповів ле Глор’є, — мудрість у блазнівському вбранні мусить іти за безумством у порфірі.
— Як це зрозуміти, пане Соломоне? — спитав Людовік. — Чи не бажаєш ти помінятися зі мною ролями?
— Ні, присягаюся всіма святими, тільки цього ще бракує, — відказав ле Глор’є. — Я не погодився б на це, навіть коли б ви дали мені ще п’ятдесят корон на додачу.
— Чому ж це так? Коли б мені довелося вибирати государя, я цілком задовольнився б таким, як ти.
— Авжеж, сір, — сказав ле Глор’є, — тільки коли судити про розум вашої величності з того, куди він вас привів, то хтозна, чи погодився б я мати такого безглуздого блазня?
— Мовчи, неробо! — крикнув граф де Кревкер. — Твій язик занадто вже розгойдався.
— Не займайте його, — сказав король, — я не знаю нічого смішнішого, як глупота розумних людей. Ось тобі, мій друже, візьми цей гаманець із золотом і разом з ним прийми мою пораду — ніколи не бути таким дурнем, щоб вважати себе розумнішим за інших… І прошу, зроби мені таку ласку: розпитай, де там мій астролог Марціо Галеотті, і негайно пошли його до мене.