Хоч Балафре й не був безпричинно жорстоким, але ставився байдуже до людського життя і людських страждань. Страшенний неук, жадібний до здобичі, байдужий до того, як її добуто, він водночас був великим марнотратом, не відмовляючи собі ні в чому.
Звичка дбати виключно про свої потреби й інтереси перетворила його в найегоїстичнішу тварину в усьому світі. Він майже не міг (як читач, мабуть, уже спостерігав), розповідаючи про щось, одразу не згадати за себе, не приплутати свою особу до всього, про що б не йшлося. Тут він зовсім не додержувався золотої середини і був дуже далекий від усякої поміркованості. До цього слід додати, що вузьке коло його обов’язків і розваг потроху обмежило обрій його думок, сподівань і бажань, пригасило природне прагнення до слави і подвигів у бою, які запалювали його за молодих літ. Коротше кажучи, Балафре був спритний вояка, запеклий, егоїстичний і обмежений. Діяльний і хоробрий у виконанні своїх обов’язків, він небагато чого визнавав поза цим, крім формального додержування церковних обрядів, які урізноманітнював випадковими п’янками з панотцем Боніфацієм, своїм приятелем і духівником. Коли б Балафре був розумніший, то його, напевне, висунули б на якусь значну посаду, бо король, що особисто знав кожного солдата своєї лейб-гвардії, дуже звірявся на його відважність і відданість, хоч шотландець мав досить розуму і хитрощів, щоб добре вивчити характер свого государя і спритно підладжуватися до нього. Але здібності були занадто обмежені, отож хоч король і винагороджував його у багатьох випадках і осипав своєю ласкою, але залишав простим лучником у шотландській лейб-гвардії.
Не знаючи добре вдачі свого дядька, Квентін здивувався, що той так байдуже поставився до загибелі всієї родини свого зятя й зовсім був вражений, коли близький родич не запропонував йому хоч скільки-небудь грошей. Адже якби не щедрість дядька П’єра, юнак змушений був би сам звернутися до нього по допомогу. Проте Квентін був несправедливий до дядька, гадаючи, що він скупий. Оскільки сам Балафре не потребував на той час грошей, то йому й на думку не спало, що його племінник може бідувати. Інакше він не пропустив би нагоди подбати про добробут свого живого племінника, як уже подбав про спасіння душі покійної сестри та її чоловіка.
Але, хоч яка була цьому причина, дядькова неуважність справила на юного Дорварда неприємне враження, і він почав ще більше жалкувати, що не вступив на службу до герцога Бургундського, перше ніж посварився з його лісником.
«Що б зо мною тоді не сталося, — думав він, — я завжди б міг тішитися думкою про те, що в мене є вірний друг — мій дядько. Але тепер я його побачив, хай йому біс; якийсь купець, чужа людина, допоміг мені більше, ніж рідний брат моєї матері, мій земляк та ще й рицар. Можна подумати, що через рану, яка зарубцювалася, спотворивши його обличчя, з його тіла витекла вся благородна кров».
Тепер Дорвард шкодував, що в розмові з Балафре не розпитав у того про таємничого дядька П’єра. Але Балафре засипав його запитаннями, а потім пробомкав великий дзвін святого Мартіна Турського, раптово перервавши їхню розмову, отож юнак і не встиг цього зробити. «Той старий, — міркував він, — хоч буркотливий і настирливий, різкий і зневажливий, але щедрий і благородний у своїх вчинках; такий чужинець вартий байдужого родича. Як каже наша стара шотландська приказка: „Краще добрий чужак, ніж чужий свояк“. Я неодмінно знайду цю людину, що, здається, не важко буде зробити, коли він такий багатий, як казав господар заїзду. Він принаймні дасть мені добру пораду. А коли він, як купець, мандрує по чужих краях, то, мабуть, і служба в нього цікавіша, ніж у гвардії Людовіка».
Так думав Квентін, а голос десь з потаємних закутків серця, де є багато такого, про що не знає його власник або чого він не хоче добровільно визнати, нашіптував йому, що може і дама з башти, якій належали серпанок і лютня, також візьме участь у сповненій пригод подорожі.