Я весь, мов слух,
Ввійшов у струни, що вдихнули б душу
В кістяк самої смерті…
Ледве Квентін повернувся до своєї маленької кімнатки, щоб переодягтися, як його шановний родич зажадав від нього докладної розповіді про все, що трапилося з ним під час полювання.
Юнак, який давно догадався, що рука в дядька сильніша, ніж розум, приписав у своєму оповіданні всю славу перемоги королю, який, очевидно, був не від того, щоб привласнити її собі. Балафре почав вихвалятися, як би він сам поводився в таких обставинах, і докорив племінникові за його неспритність, за те, що той не поспішив на допомогу королю, який перебував у великій небезпеці. Юнак розсудливо утримався від дальших виправдань своєї поведінки, сказавши тільки, що, згідно з правилами полювання, негарно нападати на дичину, яку переслідує інший мисливець, коли його навмисне не кличуть на допомогу. Тільки закінчилася ця розмова, як Квентін уже мав нагоду подякувати собі за стриманість, виявлену перед своїм родичем. Тихий стукіт у двері сповістив про появу гостя. Двері відчинилися, і в кімнату ввійшов Олів’є Ден, Олів’є Мерзотник, чи Олів’є Диявол: він був відомий під усіма цими іменами.
Зовнішній вигляд цієї талановитої, але надзвичайно безпринципної людини вже був описаний раніше. Всі його рухи нагадували рухи вкрадливого кота, який ніби дрімає, скрутившися калачиком десь у кутку, або тихенько, з великою обачністю дріботить лапками, прямуючи кудись, а сам тим часом стежить за мишачою ніркою, або з фальшивою ніжністю лащиться до когось, а потім люто кидається на свою жертву, або раптом вдряпне руку, яка його пестила.
Він увійшов згорблений, покірливий і скромний і так поштиво звернувся до Балафре, що мимоволі спадало на думку, ніби він прийшов просити якоїсь ласки в шотландського лучника. Він похвалив поведінку молодого родича Лезлі під час полювання і сказав, що юнак привернув особливу увагу самого короля. Тут він зупинився, втупивши очі в землю, щоб дати змогу Балафре висловитися з цього приводу, і лише зрідка кидав на Квентіна гострий погляд.
— Як на мене, то його величності загрожувала така небезпека лише тому, що на той час з ним був не я, а мій племінник. Я не пропустив би такої нагоди і простромив би оту тварюку списом, а не стояв би склавши руки, як мій неотесаний Квентін. Але нехай це буде наукою для його величності, — сказав він. — Треба таким людям, як я, давати кращих коней, бо хіба мій незграбний фламандський ломовик може наздогнати нормандського скакуна його величності? Я так стиснув шпорами свого коня, що в нього на боках аж борозни залишилися. Просто чортзна-що, пане Олів’є, і ви повинні доповісти про це його величності.
На цю заяву пан Олів’є відповів хороброму балакунові одним з тих повільних, загадкових поглядів, які, коли вони супроводжуються нетерпеливим рухом руки й легким нахилом голови набік, можна тлумачити або як згоду з тим, що було сказано, або як застереження не продовжувати небажаної розмови. Зовсім інший, виразний і допитливий, погляд кинув він на юнака, звернувшися до нього з двозначною усмішкою на устах:
— Отже, юначе, це у вас в Шотландії такий звичай залишати своїх королів без допомоги під час небезпеки, як оце було сьогодні?
— У нас такий звичай, — відповів Квентін, вирішивши припинити розмову на цю тему, — щоб не нав’язувати нікому своєї допомоги під час благородних розваг. Ми вважаємо, що король, полюючи, мусить, як і всі, наражатися на небезпеку, адже для цього він і їздить на полювання. Бо що ж то за полювання, коли не будо ні втоми, ні ризику?
— Ви тільки послухайте цього дурного хлопця! — сказав Лезлі. — Він завжди так. У нього на все є готова відповідь і заперечення. Мене дивує, звідки він цього набрався. Ніколи в житті я не міг пояснити, чому я роблю так, а не інакше, за винятком тих випадків, коли я їм, бо голодний, або коли я роблю перекличку чи щось таке, чого вимагає від мене моя служба.
— А скажіть, будь ласка, шановний пане, — спитав королівський цирульник, дивлячись на нього примруженим оком, — чому саме ви робите перекличку?
— Бо так мені наказує наш командир, — відказав Балафре. — Присягаюся святим Егідієм, я не знаю іншої причини, крім наказу! Коли б він наказав це Тайрі або Кеннінгемові, то вони зробили б те саме.
— Ось вам цілком правильне пояснення з військової точки зору! — проказав Олів’є. — Але, пане Балафре, вам, напевне, приємно буде знати: його величність настільки задоволений з поведінки вашого племінника, що сьогодні після обіду бажає дати йому певне доручення.