Промовивши це, король зник за шпалерами, залишивши Квентіна розмірковувати над тим, що він чув і бачив. Юнак перебував у такому стані, коли краще дивитися вперед, ніж назад, бо думка про те, що він, ніби мисливець, який чатує на здобич, стояв у засаді, щоб позбавити життя благородного графа де Кревкера, не лестила його самолюбству. Щоправда, з боку короля це, здавалося, було тільки обачністю, бажанням захистити себе. Але юнак не був певен, що йому незабаром накажуть уже не захищати короля, а напасти на когось. Тоді його становище буде не з приємних… Познайомившись ближче з характером свого пана, Квентін розумів, що його відмова підкоритися була б для нього рівнозначна загибелі, а покора — безчестю. Нарешті, він відкинув ці думки, мудро втішаючись тим, чим так часто розсудливо втішаються юнаки, помітивши небезпеку: ще буде досить часу, щоб вирішити, як вчинити, коли біда справді настане.
Квентін тим легше заспокоївся, що останній наказ короля навів його на далеко приємнішу тему для роздумів, ніж власне становище. Безперечно, одна з дам, за якими він мав стежити, була леді з лютнею. Отож він поклав собі старанно виконати одну частину королівського наказу й уважно прислухатися до кожного слова, яке тільки вилетить з її уст, щоб упевнитися, чи така ж чарівна її мова, як і музика. Але ще з більшою щирістю він заприсягся сам собі, що жодного слова з її розмови він не перекаже королю, коли воно може обернутися не на користь прекрасної співбесідниці.
Він уже не боявся, що знову задрімає на своєму посту. Кожен шелест старих шпалер, що коливалися від подуву вітру, який проникай через відчинене вікно, здавався йому наближенням тієї, кого він очікував. Одним словом, він відчував увесь той таємничий неспокій і запал очікування, який завжди буває супутником кохання або принаймні сприяє його зародженню.
Нарешті, двері зарипіли (бо двері в п’ятнадцятому столітті навіть у палацах не поверталися на своїх завісах так беззвучно, як тепер), але, на жаль, не в тому кінці зали, звідки він чув звуки лютні. Проте двері відчинилися, і з’явилася якась жінка у супроводі двох інших, яким вона подала знак залишити її, а сама ввійшла до зали. По нерівній кривій ході, що особливо було помітно, коли жінка йшла довгою галереєю, Квентін одразу пізнав принцесу Жанну. Він став у позу мовчазного вартового і з належною пошаною відсалютував їй своєю зброєю, коли вона проходила повз нього. Вона відповіла на його привітання граціозним нахилом голови, так що Квентін мав нагоду розглянути її обличчя краще, ніж уранці.
В обличчі нещасної принцеси було мало такого, що могло б примусити забути вади її постаті й ходи. Хоч воно й не було неприємним, але й не було по-справжньому гарним, її великі блакитні очі, звичайно втуплені в землю, світились лагідним терпінням і стражданням. Вона була надзвичайно бліда, а її шкіра мала жовтуватий безбарвний відтінок, що свідчило про погане здоров’я. Хоч зуби її були білі й рівні, але губи — тонкі й безкровні. У принцеси було розкішне волосся, але таке безбарвне, що здавалося майже сірим. До того ж покоївка принцеси, яка, без сумніву, вважала, що пишне волосся пані є її прикрасою, робила їй погану послугу, укладаючи його буклями навколо блідого обличчя, якому вони надавали майже мертвотного, неземного вигляду. Немов нарочито, щоб зовсім спотворити принцесу, на неї наділи широку блякло-зеленого шовку сукню, що робила її схожою на привид.
Тим часом як Квентін стежив за цією незвичайною постаттю очима, сповненими цікавості і жалю (бо кожен погляд і рух принцеси викликали співчуття), з протилежного кінця зали ввійшли дві дами.
Одна з них була тією молодою особою, яка з’явилася на поклик Людовіка й принесла йому фрукти, коли Квентін сидів за столом пам’ятного дня у заїзді «Флерделіс». Тепер, оточена усією таємничою благородністю, німфа з серпанком і лютнею (принаймні в уяві Квентіна), знатна спадкоємиця багатого графства, вона справила на нього вдесятеро сильніше враження, ніж тоді, коли він вважав її за доньку нікчемного трактирника, яка прислуговувала багатому купцеві-самодуру. Він тільки дивувався, як це він одразу не відгадав її справжнього сану. А проте її вбрання було майже таке просте, як і раніш, траурне плаття без будь-яких прикрас, а на голові крепова вуаль, відкинута назад, так що її обличчя було відкрите.
Тепер, коли Квентін довідався, хто вона, її милий образ став ще чарівніший, її постава й хода набули особливої поважності, яких він перед тим не помічав, а правильні риси, чудовий колір обличчя й блискучі очі — виразу шляхетності, що підносило її вроду.