Тим часом пані Амеліна де Круа, чи то через те, що захопилася чоловічою вродою, як то бувало п’ятнадцять років тому (бо тепер, якщо вірити родинній хроніці цього шляхетного дому, їй минуло принаймні тридцять п’ять), чи то зрозуміла, що несправедливо повелася з юним воїном, послуги якого спершу не оцінила, вона так чи інакше, а почала ласкавіше ставитися до Квентіна.
— Моя племінниця, — мовила вона, — подарувала вам хустку, щоб перев’язати нею вашу рану, а я дарую вам другу, щоб ушанувати вашу відвагу й заохотити вас до дальших рицарських подвигів.
Сказавши це, вона дала йому розкішно гаптовану сріблом і блакиттю хустку й, показавши на попону свого коня й на пера свого дорожнього капелюшка, звернула його увагу на те, що це її кольори.
Звичай того часу точно визначав, як слід приймати такий знак уваги, і Квентін, додержуючися цього, обв’язав хусткою руку. Але зробив він це досить незграбно й безпорадно, принаймні не так, як коли б цю хустку дала йому інша дама й за інших обставин. Хоч у самому звичаї носити на руці хустку дами, подаровану при такій нагоді, не було нічого, крім простої чемності, він волів би краще мати право носити на своїй руці ту хустку, якою була перев’язана його рана від меча Дюнуа.
Вони рушили далі. Квентін гарцював тепер поруч з дамами, які мовчки погодилися прийняти його в своє товариство. Проте він не розмовляв багато, сповнений щастя, а щастя завжди безмовне. Графиня Ізабелла говорила ще менш, так що розмову підтримувала пані Амеліна, яка не мала наміру переривати її. Щоб познайомити молодого лучника, як вона казала, з правилами рицарства, графиня докладно оповідала йому про турнір у Гафлінгемі, де вона розподіляла призи переможцям.
Не дуже зацікавлений, як я, на жаль, мушу відзначити, детальним описом цього блискучого турніру, а також гербів різних фламандських та німецьких рицарів, що їх графиня перелічувала з безжальною докладністю, Квентін почав уже непокоїтися, чи за розмовою не проминув те місце, де до них мав приєднатися провідник, бо, коли б справді так сталося, це було б великим нещастям і мало б дуже погані наслідки.
У той час, як шотландець вагався, розмірковуючи, чи не краще було б послати назад когось із своїх супутників на розшуки провідника, він почув звуки рогу і, обернувшися в той бік, звідки вони лунали, побачив якогось вершника, що швидко скакав до них. Низький і кошлатий, дикий і неприборканий норов його коня нагадав Квентінові гірську породу коней його рідної країни, та цей кінь був стрункіший, і хоч на вигляд такий же витривалий, але прудкіший. Голова його, — у шотланських поні часто важка й незграбна, — була маленька, гарно посаджена, з тонкими щелепами, іскристими очима й широкими ніздрями.
Вигляд самого вершника був ще чудніший, ніж вигляд його коня, зовсім не схожого на французьких коней. Одразу можна було побачити, що він добре вміє триматися в сідлі, хоч ноги його були глибоко засунуті в незграбні широкі, мов лопати, стремена, а коліна сягали передньої луки сідла. На голові в нього була невелика червона чалма, з якої стриміло розтріпане перо, прикріплене срібною пряжкою. Зелене вбрання вершника, без усякого смаку оздоблене золотими галунами, скидалося на вбрання стратіотів (солдатів, яких венеціанці того часу вербували в східних провінціях по той бік Адріатичного моря). Білі, досить брудні, дуже широкі шаровари не прикривали колін, а чорні ноги були зовсім голі, коли не вважати перехрещених ремінців від сандалій. На ногах у нього не було шпор, але краї його стремен були такі гострі, що правили за шпори, щоб підганяти коня як-найлютіше. За червоним поясом чудного вершника був заткнутий при правому боці кинджал, а при лівому стриміла коротка крива мавританська шабля. Крім того, на обшарпаній перев’язі в нього висів ріг, яким він оповістив про своє наближення. Його смагляве, обпечене сонцем обличчя з ріденькою борідкою, гострі чорні очі, рот і ніс та інші риси обличчя можна було б назвати красивими, коли б не чорні патли, які спадали йому на лоба, і не худорба, що робили його схожим на справжнього дикуна, а не на цивілізовану людину.