Ми весело розважалися протягом якогось часу.
— Потанцюй з Елен, — сказав Джо. — Вона навчить тебе переставляти ноги.
Потім він підморгнув їй, наче йому щось потрапило в око.
— Чому ви не дасте йому спокій? — запитала вона.
Він ляснув мене по спині.
— Це Чарлі Гордон, мій приятель, мій друг. Він хлопець не простий — його підвищили, й він тепер працює на змішувачі тіста. Я прошу тебе лише потанцювати з ним і розвеселити його. Що в цьому поганого?
Він підштовхнув мене до неї. Тож вона пішла танцювати зі мною. Я тричі впав і не міг зрозуміти, чому більше ніхто не танцює, крім Елен зі мною. І я весь час перечіпався, бо завжди натикався на чиюсь ногу. Вони всі оточили нас колом, дивлячись і регочучи з того, як ми переступали ногами. Вони реготали гучніше щоразу, коли я падав, і я реготав теж, бо це було дуже смішно. Та коли це сталося востаннє, я вже не сміявся. Я зіп’явся на ноги, але Джо штовхнув мене, і я знову впав. Тоді я подивився на обличчя Джо, й у мене виникло дивне відчуття у шлунку.
— Який він кумедний! — сказала одна з дівчат.
Усі засміялися.
— О, ти мав рацію, Френку, — мовила Елен, задихаючись від сміху. — Це театр одного актора. — А тоді сказала: — Ось, Чарлі, візьми яблуко.
Вона дала мені яблуко, та коли я його вкусив, воно виявилося несправжнім.
Тоді Френк засміявся і мовив:
— Я ж вам казав, що він надкусить його. Тільки такий придурок не може відрізнити пластмасове яблуко від справжнього.
Джо сказав:
— Я так не реготав відтоді, як у Галоранса ми послали його за ріг вулиці, щоб він подивився, чи там не йде дощ.
Тоді мені згадалася картина, яка залишилася в моїй пам’яті відтоді, як я був зовсім малим і діти на подвір’ї дозволили мені гратися з ними у схованки, і я мав іти шукати їх. Коли я порахував до десяти і розтулив пальці на обличчі, то почав пошуки й марно шукав їх, поки стало холодно й поночі, а тоді пішов додому.
Я тоді нікого так і не знайшов і не розумів чому.
Френк нагадав мені ту історію. Сьогодні вони влаштували зі мною те саме, що й у Галоранса. Джо й решта покликали мене сюди, щоб посміятися з мене. А діти, які гралися у схованки, теж запросили мене тоді до гри, бо хотіли поглузувати з мене.
Люди на вечірці перетворилися на велику пляму розмазаних облич, що дивилися згори вниз на мене.
— Погляньте на нього. Обличчя в нього зовсім червоне.
— Він почервонів. Чарлі почервонів.
— Елен, що ти зробила з Чарлі? Я ніколи його таким не бачив.
— Боже, ти його зачарувала, Елен.
Я не знав, ані що мені робити, ані куди обернутися. Її тіло терлося об моє, і мене охопило дивне відчуття. Усі сміялися з мене, й несподівано для себе я відчув себе голим. Я хотів заховатися, щоб вони не бачили мене. Я вибіг із кімнати. Це був великий дім із багатьма залами, і я не міг знайти дорогу до сходів. Я забув про ліфт. Потім я нарешті знайшов сходи, вибіг на вулицю і тривалий час ішов пішки, перш ніж потрапив до своєї кімнати. Я ніколи раніше не знав, що Джо, Френк та інші полюбляли мати мене поруч себе лише для того, щоб посміятися з мене. Тепер я знав, щó вони мали на увазі, коли казали «наслідувати Чарлі Гордона».
Мені було соромно.
І ще одне. Мені приснилася та дівчина Елен, яка танцювала зі мною і терлася об мене своїм тілом, і, коли я прокинувся, простирадло було мокрим і липучим.
13 квітня
Я досі не пішов на роботу до пекарні. Я попросив місіс Флін, мою господиню, зателефонувати містерові Доннеру і сказати, що я захворів. Місіс Флін дивиться останнім часом таким поглядом, ніби боїться мене.
Я думаю, це добре, що я зрозумів, чому всі сміються з мене. Я багато думав про це. Причина в тому, що я надто дурний і навіть не розумію, коли роблю якусь дурницю. Людям здається кумедним, коли дурна особа не може щось робити так, як це роблять вони.
Хай там як, а я знаю, що з кожним днем стаю розумнішим. Я тепер знаю пунктуацію, і я вмію правильно писати слова. Я люблю передивлятися всі важкі для написання слова у словнику й запам’ятовувати їх. І намагаюся писати свої звіти дуже ретельно, але це дається мені нелегко. Я багато тепер читаю, й міс Кінніан каже, я читаю швидко. І навіть багато чого розумію з того, що прочитав, і воно залишається у мене в пам’яті. Буває так, що, коли я заплющую очі й думаю про якусь сторінку з книжки, вона постає переді мною, наче картина.