— Окей, Чарлі, — зітхнув Джімпі, забираючи з його руки ніж. — Усе гаразд. Не турбуйся про це. Зрештою, це не твоя робота.
Ще хвилина, і він усе пригадає. Якби вони лиш його не квапили. Чому вони всі так поспішають?
— Іди собі, Чарлі. Сядь отам і дивися свою книжку з коміксами. А нам треба повернутися до своєї роботи.
Чарлі киває головою, усміхається й дістає книжку з коміксами із задньої кишені. Він розгортає її й кладе собі на голову, наче фантастичний капелюх. Френк сміється, а Джімпі нарешті всміхається.
— Іди-но звідси, велика дитино, — пирхає Джімпі. — Іди й сядь, поки не знадобишся містерові Доннеру.
Чарлі всміхається йому й повертається до мішків із борошном, які стоять у кутку, біля змішувачів. Він любить спиратися на них спиною, поки сидить, схрестивши ноги на підлозі, й дивиться на картинки у своїй книжці з коміксами. Коли він починає гортати сторінки, йому раптом хочеться заплакати, хоч він не розуміє чому. Чого він має журитися? Хмаринка смутку то напливає на нього, то відходить геть, і тепер його чекає втіха помилуватися яскраво розфарбованими картинками у книжці коміксів, яку він передивлявся тридцять-сорок разів. Він знає в ній усі малюнки — він запитує, як вони називаються знову й знову (майже в кожного, хто йому зустрічається), — і він розуміє, що дивні форми літер та слів у білих хмаринках над малюнками означають, що персонажі щось говорять. Чи він коли-небудь навчиться читати те, що написано на хмаринках? Якби вони дали йому досить часу — якби вони не квапили його й не підштовхували занадто — він би зліпив їм булочки. Але всім бракує часу. Чарлі підтягує ноги й відкриває книжку з коміксами на тій першій сторінці, де Бетмен і Робін вимахують довгою мотузкою, щоб зачепитися за сусідній будинок. Коли-небудь, думає він, я навчуся читати. І тоді він зможе прочитати все оповідання. Він відчуває руку на своєму плечі й підіймає погляд. Це Джімпі, який крутить своїм латунним диском на ланцюжку, дозволяючи йому закручуватися й розкручуватися, щоб він ловив на себе світло.
— Ось тримай, — сказав він хрипким голосом, кинувши ланцюжок на коліна Чарлі, й пошкутильгав геть.
Я ніколи не думав про це раніше, але добре, що він так зробив. Чому він це зробив? Хай там як, а я цю подію запам’ятав ясніше та повніше, аніж будь-що з того, що пережив раніше. Я пережив відчуття, схоже на ті, які опановують людину, коли вона визирає з вікна, а ранкове світло ще має сірий колір. Відтоді я подолав довгий шлях, який завдячую докторові Штраусу та професорові Немуру й іншим людям тут, у коледжі Бекмана. Але що мусять Френк і Джімпі відчувати тепер, побачивши, як я змінився?
22 квітня
Люди в пекарні змінюються. Не лише в тому, що обминають мене увагою. Я відчуваю ворожість. Доннер допоміг мені вступити до профспілки пекарів, і я здобув іще одне підвищення. Погано тільки те, що я не отримав від цього жодної втіхи, бо інші не терплять мене. Власне кажучи, я не можу їх звинувачувати. Вони не розуміють, що зі мною відбулося, а я не можу їм розповісти. Люди не пишаються мною, як я сподівався, радше навпаки.
А проте я відчуваю потребу з кимось поговорити. Я хочу запросити міс Кінніан у кіно завтра ввечері, щоб відсвяткувати мій успіх. Якщо мені вистачить сміливості.
24 квітня
Професор Немур нарешті погодився з доктором Штраусом і мною, що неможливо записувати все, що відбувається зі мною, якщо я знатиму, що все, мною записане, буде негайно прочитане людьми в лабораторії. Я намагався бути цілком щирим у своїх розповідях про все, незалежно від того, з ким розмовляв, але є речі, про які я не можу писати, якщо не залишу їх у приватному користуванні — принаймні на певний час.
Тепер мені дозволили зберігати у себе ці звіти більш персонального характеру, але перед останнім звітом до Фонду Велберга професор Немур мусить прочитати все, аби вирішити, яку частину із мною написаного можна опублікувати.
Те, що сталося сьогодні в лабораторії, завдало мені великої прикрості.
Цього вечора я прийшов до офісу раніше, аби запитати доктора Штрауса або професора Немура, чи нормально буде з мого боку запросити Алісу Кінніан у кіно, але, перш ніж я постукав у двері, почув, як вони сперечаються один з одним. Мені не треба було зупинятися під дверима кабінету, але не так легко зламати звичку слухати нехай там що, бо люди завжди говорили й діяли так, ніби мене поруч із ними не було, ніби їх анітрохи не турбувало, що я підслухав їхню розмову.