Я знав, що червонію, і не знав, куди дивитися й що робити зі своїми руками. Я впустив виделку й коли спробував підняти її, то перекинув склянку з водою й розлив на її сукню. Несподівано я знову став незграбним і неповоротким, а коли хотів попросити пробачення, то виявив, що язик у мене став надто великий для мого рота.
— Усе гаразд, Чарлі, — спробувала вона мене заспокоїти. — Це лише вода. Не дозволяй, щоб вона примусила тебе так перейматися.
Їдучи додому в таксі, ми довго мовчали, а потім вона поклала свою сумочку, поправила мою краватку й розгорнула хусточку, що стриміла в моїй нагрудній кишені.
— Ти засмутився сьогодні, Чарлі.
— Я відчув себе кумедним.
— Я завдала тобі прикрощів, розмовляючи про це. Вселила тобі почуття сором’язливості.
— Річ не в цьому. Мене непокоїть, що я не можу виразити словами те, що почуваю.
— Ці почуття для тебе нові. Не все… можна передати словами.
Я підсунувся ближче до неї і спробував знову взяти її за руку, але вона відсунулася.
— Ні, Чарлі. Не думаю, що це буде для тебе добре. Я засмутила тебе, й це може мати негативний ефект.
Коли вона відіпхнула мене, я відчув себе незграбним і кумедним водночас. Це примусило мене розгніватись на себе, я відсунувся на свій бік сидіння й став дивитися у вікно. Я зненавидів її, як ніколи нікого не ненавидів раніше — за легкі відповіді та материнську стурбованість. Я хотів дати їй ляпаса, збити з ніг, а потім узяти на руки й поцілувати.
— Чарлі, мені прикро, якщо я засмутила тебе.
— Забудь про це.
— Але ти повинен зрозуміти, щó відбувається.
— Я розумію, — сказав я. — Але мені не хочеться розмовляти про це.
На той час, коли таксі доїхало до її помешкання на Сімдесят сьомій стріт, я почував себе глибоко нещасним.
— Це моя провина, — сказала вона. — Мені не слід було виходити з тобою сьогодні.
— Так, я тепер це бачу.
— Я мала на увазі, що ми не маємо права переносити наші взаємини на персональний… емоційний рівень. У тебе стільки роботи. Я не маю права входити у твоє життя в цей час.
— Це мій клопіт, чи не так?
— Хіба твій? Це вже не твоя особиста справа, Чарлі. Тепер ти маєш зобов’язання не лише перед професором Немуром і доктором Штраусом, а й перед мільйонами тих людей, які можуть піти твоїми слідами.
Що більше вона розмовляла в такому стилі, то гірше я себе почував. Вона підкреслювала мою незграбність, мою відсутність знання про те, що треба казати й робити. Я був незграбним підлітком в її очах, і вона намагалася, вона шукала найлегшого способу позбутися мене.
Коли ми підійшли до дверей її помешкання, вона обернулася до мене й усміхнулася, й на мить мені здалося, вона хоче запросити мене до себе, але вона лише прошепотіла:
— Надобраніч, Чарлі. Дякую тобі за чудовий вечір.
Я хотів поцілувати її на прощання. Я довго обмірковував свій намір. Хіба жінка не чекає, що ти поцілуєш її? У романах, які я прочитав, у кінофільмах, які бачив, ініціативу бере на себе чоловік. Учора ввечері я постановив, що поцілую її. А що, як вона мене відштовхне?
Я підступив ближче й потягся до її пліч, але вона була надто швидка для мене. Вона зупинила мене й узяла за руку.
— Нам ліпше попрощатися просто так, Чарлі. Не можна допустити, щоб наші стосунки стали персональними. Ще не час.
І перш ніж я встиг запротестувати або запитати в неї, щó вона має на увазі, увійшла у двері.
— Надобраніч, Чарлі, і ще раз дякую тобі за чудово… чудово проведений час.
І зачинила за собою двері.
Я був лютий на себе, на неї, на світ, та, коли я прийшов додому, зрозумів, що вона мала слушність. Я не знаю, чи я подобаюся їй, чи вона просто добра до мене. Що вона, зрештою, могла знайти в мені? Я такий незграбний тому, що ніколи не переживав нічого подібного раніше. Як людина навчається поводитись у стосунку до іншої людини? Як чоловік навчається поводитись у стосунку до жінки?
Книжки не дуже допомагають у цьому.
Але наступного разу я поцілую її на прощання.
3 травня
Серед іншого мене завжди тривожить те, що, згадуючи своє минуле, я ніколи реально не знаю, чи це відбулося справді так, чи я лише уявив, що воно відбулося так, а не інак, чи я все вигадав. Я схожий на чоловіка, який напівпроспав усе своє життя й намагається з’ясувати, яким він був до того, як прокинувся. Усе відбувається дуже повільно, і його обриси змазані.
Уночі мені наснився кошмар, і я запам’ятав дещо, коли прокинувся.
Я біжу довгим коридором, напівзасліплений хмарами пилюки. Я то біжу вперед, то підіймаюся в повітря, обертаюся там і біжу назад, але мені страшно, бо я щось ховаю в кишені. Не знаю, що це і де я його взяв, але знаю, його намагаються забрати в мене, і це вселяє страх.