Я прихилився до стіни, не знаючи, що мені робити. Джімпі працював у містера Доннера понад п’ятнадцять років. Доннер, — який завжди ставився до своїх робітників як до близьких друзів, як до родичів, — не раз запрошував родину Джімпі до себе на обід. Він часто доручав Джімпі керувати крамницею, коли йому доводилося кудись поїхати, і я не раз чув історії про ті часи, коли Доннер давав Джімпі гроші, щоб той міг оплатити лікарняні рахунки своєї дружини.
Було неймовірно, щоб у такого чоловіка хтось міг красти. Було кілька інших пояснень. Джімпі справді помилився, підраховуючи ціну купівлі, й півдолара були чайовими. Чи, може, містер Доннер зробив спеціальну знижку для цього покупця, який регулярно купував у нього кремові тістечка? Я був ладен припустити що завгодно, аби не повірити, що Джімпі обкрадав свого хазяїна. Джімпі завжди так добре ставився до мене.
Я більш нічого не хотів знати. Я відвертав очі від каси, я виніс повну тацю еклерів і відсортовував печиво, тістечка й булочки.
Та, коли до крамниці увійшла маленька рудоволоса жінка — та, яка завжди щипала мене за щоку й обіцяла знайти мені подругу, — я пригадав, що вона приходила найчастіше тоді, коли містер Доннер обідав, а Джімпі перебував за прилавком. Джімпі часто посилав мене віднести покупки їй додому.
Мимовільно мій розум підрахував ціну її покупок — чотири долари п’ятдесят три центи. Але я відвернувся, аби не бачити, що Джімпі нарахував їй на своїй касі. Я хотів знати правду, а проте боявся її довідатися.
— Два сорок п’ять, місіс Вілер, — сказав він.
Брязкіт каси. Брязкіт решти. Скрегіт засунутої шухляди.
— Дякую вам, місіс Вілер, — сказав він.
Я обернувся саме вчасно, аби побачити, як він запхав руку до кишені, і почув дзенькіт монет.
Скільки разів він використовував мене для того, щоб доставляти їй покупки, знижуючи їхню ціну так, що вони могли розділити прибуток? Чи всі ці роки він користувався моїми послугами для того, щоб красти? Я не міг відірвати погляду від Джімпі, який ходив за прилавком, і піт струменів із-під його паперового капелюха. Він здавався жвавим і був у доброму настрої, але, перехопивши мій погляд, спохмурнів і відвернувся.
Мені хотілося вдарити його. Я хотів увійти за прилавок і врізати йому ляпаса. Не пам’ятаю, щоб раніше в мене виникало таке бажання, але сьогодні я ненавидів Джімпі від усього серця.
Коли я виклав усе це на папері в тиші своєї кімнати, то не відчув полегкості. Щоразу, коли я думаю про те, що Джімпі обкрадає містера Доннера, мені хочеться розтрощити що-небудь. На щастя, я не думаю, що здатний на насильство. Не думаю, щоб я кого-небудь ударив у своєму житті.
Але я повинен вирішити, що мені робити. Сказати містерові Доннеру, що чоловік, якому він довіряв, як самому собі, обкрадав його протягом усіх цих років? Джімпі все заперечуватиме, і я ніколи не зможу довести, що це правда. І як містер Доннер сприйме цю звістку?
Я не знаю, що мені робити.
9 травня
Я не міг заснути. Ця історія мені допекла. Я надто багато завдячую містерові Доннеру, щоб спокійно стояти збоку й дивитися, як його грабують. Якщо я мовчатиму, то теж буду винен. А все ж таки, чи повинен я повідомити йому, що діється? Найбільше мене турбує те, що коли Джімпі посилав мене з дорученнями, то використовував, щоб обкрадати містера Доннера. Я не знав про це, й мене не можна звинувачувати. Але тепер, коли я про все знаю, мовчанка робить мене так само винним, як і його.
Атож, Джімпі — чоловік, із яким я працюю. Троє дітей. Що він робитиме, якщо Доннер його звільнить? Він навряд чи знайде собі іншу роботу — а надто зі своєю дерев’яною ногою.
А яке мені до цього діло?
Як мені вчинити? Іронія в тому, що весь той розум, який я останнім часом набув, не допоможе мені розв’язати таку проблему, як ця.
10 травня
Я розповів про це професорові Немуру, й він наполягає, що я невинний спостерігач, і немає ніякого сенсу мені вплутуватися в ситуацію, яка може бути вельми неприємною. Той факт, що мене використовували як посередника в злочині, схоже, анітрохи його не турбує. Якщо я в той час не розумів, що навколо мене діється, тоді мені нема чого турбуватися. Я винен не більше, аніж той ніж, який хтось устромив у тіло людини, або автомобіль, що налетів на інший автомобіль.
— Але я не неживий об’єкт, — заперечив я. — А людина.
Він на мить збентежився, а тоді засміявся.
— Звичайно, Чарлі. Але я говорив не про твій сучасний стан. Я мав на увазі тебе, яким ти був до операції.