Потім голос у неї раптом змінився, став непевним.
— Перш ніж ми підемо… Лиш одне…
Вона підвелася на ноги й ступила крок до мене у світлі від вуличного ліхтаря, розстебнула пальто, і я побачив форму її тіла, якої не міг собі уявити протягом того часу, коли ми сиділи, притулившись одне до одного в тіні.
— Лише п’ятий місяць, — сказала вона. — Це не створює якоїсь різниці. Ти ж не заперечуєш?
Стоячи там у розстебнутому пальті, вона нагадала мені картину тієї жінки середнього віку, що тільки-но вийшла з ванни й розкрила халат, щоб Чарлі зміг побачити її тіло. І я чекав, як богохульник чекає на удар блискавки. Я відвернувся. Це було останнє, на що я міг сподіватися. Але застебнуте на всі ґудзики пальто, яке вона вдягла в таку гарячу ніч, мало б остерегти мене, що тут щось не так.
— Це не від чоловіка, — запевнила вона мене. — Я тобі не набрехала, коли розповідала про своє життя. Я не бачилася з ним багато років. Це від торговця, з яким я познайомилася десь вісім місяців тому. Я з ним жила. Я не збираюся більше з ним бачитися, але хочу народити дитину. Нам доведеться лише бути обережними — принаймні не тертися одне об одного грубо. А щодо всього іншого ти можеш не турбуватися.
Її голос втратив упевненість, коли вона побачила вираз мого обличчя.
— Це гидко! — закричав я. — Тобі має бути соромно, що ти пропонуєш мені таке!
Вона відсахнулася від мене, швидко прикривши пальтом те, що зберігалося під ним.
Коли вона зробила цей захисний жест, я побачив ще один давній образ: свою матір, вагітну моєю сестрою, у ті дні, коли вона тримала мене не так міцно, зігрівала мене менше своїм голосом й обіймами, захищала мене менше від тих, хто наважувався сказати, що я ненормальний.
Думаю, я схопив її за плече — не певен, але вона заверещала, і я раптово повернувся до реальності, відчувши небезпеку. Я хотів сказати, що не мав наміру завдати їй кривди — не хотів зробити їй боляче, бо я ніколи нікому боляче не робив.
— Будь ласка, не верещи!
Але вона верещала, і я почув, як по темній стежці до нас наближаються чиїсь кроки. Ніхто не міг би зрозуміти того, що було між нами. Я побіг у темряву, щоб знайти вихід із парку, петляючи однією стежкою, потім іншою. Я не знав парку, й несподівано щось відкинуло мене назад. То був паркан, сплетений із дроту, — глухий кут. Потім я побачив гойдалки й дитячі гірки — то був дитячий майданчик, замкнений на ніч. Я побіг попід парканом, спотикаючись об покручене коріння дерев. Біля озера паркан закручувався навколо майданчика, я повернув назад, знайшов іншу стежку, перебіг через невеличкий місток, а потім зробив коло й пробіг під ним. Виходу не було.
— Що тут було? Що з вами сталося, леді?
— Маніяк?
— Із вами все гаразд?
— Куди він побіг?
Я зробив коло й повернувся до того місця, від якого побіг. Я обминув кілька скель, які стриміли з ґрунту, й кущі ожини й упав на живіт.
— Покличте копа. Копа ніколи немає на місці, коли в ньому виникає потреба.
— Що сталося?
— Якийсь дегенерат намагався її зґвалтувати.
— Один хлопець за ним погнався. Онде він!
— Біжи швидше! Хапай мерзотника, поки він не вибіг із парку!
— Обережно. Він має ножа й пістолет. (Очевидне перебільшення.)
Було очевидно, що гамір примусив усіх нічних виродків повиповзати зі своїх криївок, бо крик «Ось він де!» повторився за моєю спиною, і, виглянувши з-поза уламка скелі, я побачив самотнього бігуна, якого гнали освітленою ліхтарем стежкою в темряву. За кілька секунд я побачив ще одного, який пробіг перед тим самим уламком скелі й зник у пітьмі. Я уявив собі, як ця зграя охочих переслідувачів зловила мене й добре відлупцювала. Я це заслужив. Я майже захотів, щоб це сталося.
Я підвівся на ноги, обтрусив сухе листя й бруд зі свого одягу й повільно пішов стежкою в тому напрямку, з якого прийшов. Щосекунди чекав, що мене схоплять ззаду й потягнуть у темряву й бруд, але незабаром я побачив ліхтарні стовпи на П’ятдесят дев’ятій стріт та П’ятій авеню і вийшов із парку.
Думаючи про це тепер, у безпеці своєї кімнати, я приголомшений відвертою брутальністю того, що зі мною сталося. Думка про те, якою здавалася моя мати перед тим, як народила мою сестру, здалася мені страхітливою. Але ще страхітливішим було почуття, що я хотів, аби мене зловили й відлупцювали. Тіні з минулого схопили мене за ноги й потягли вниз. Я роззявив рота, щоб закричати, але голосу не було. Руки в мене тремтять, мені холодно, і щось далеко гуде в моїх вухах.