16 червня
Зателефонував Алісі, але поклав трубку, перш ніж вона відповіла. Сьогодні я знайшов мебльоване помешкання. Дев’яносто п’ять доларів за місяць — це більше, аніж я планував витрачати, але воно розташоване на Сорок третій стріт і Десятій авеню і звідси лише десять хвилин до бібліотеки, а я ж повинен не відставати від свого читання та навчання. Приміщення розташоване на четвертому поверсі, має чотири кімнати й узяте напрокат фортепіано. Господиня квартири сказала мені, що в один із цих днів прокатна служба його забере, але, можливо, до того часу я навчуся грати на ньому. Елджернон — приємна компанія. Під час годівлі він займає своє місце на невеличкому столі з висувними ніжками. Він любить сухі кренделі, а сьогодні випив ковток пива, коли ми дивилися футбол на екрані телевізора. Я припускаю, він уболіває за «Янкі».
Я думаю прибрати більшість меблів із другої спальні й використати кімнату для Елджернона. Я планую збудувати йому лабіринт на три поверхи зі шматків пластику, які можна роздобути майже задарма на міському ринку. Існує кілька варіантів лабіринту, які я хочу, щоб він вивчив, аби триматися у формі. Але я повинен знайти якусь іншу мотивацію для нього, аніж їжа. Мусять існувати якісь інші винагороди, щоб заохотити його до розв’язання проблем.
Самота надає мені шанс читати й думати, й тепер, коли знову стали надходити спогади, — відкрити своє минуле, з’ясувати, хто я такий і навіщо народився на світ. Якщо щось піде не так, я матиму принаймні ці спогади.
19 червня
Познайомився з Фей Лілмен, моєю сусідкою через залу. Коли я повернувся додому з бакалійними товарами, то виявив, що замкнув за собою двері, і згадав, що передній пожежний вихід з’єднував вікно в моїй вітальні з приміщенням, яке було по той бік зали.
Радіо грало з гучним деренчанням, тому я постукав — спочатку легенько, а потім сильніше.
— Заходьте! Двері відчинені!
Я штовхнув двері й завмер на місці, бо біля мольберта стояла, малюючи картину, тендітна білявка в рожевому ліфчику й трусиках.
— Пробачте! — видихнув я, зачиняючи двері знову. Із протилежного боку дверей я викрикнув: — Я ваш сусід через залу. Я замкнувся зовні квартири й хочу скористатися пожежним виходом, щоб дістатися до свого вікна.
Двері розчинилися, й вона стояла переді мною, досі у своїй спідній білизні, з пензлем у кожній руці й упершись руками в стегна.
— Ви хіба не чули, як я сказала «заходьте»? — Вона помахом руки запросила мене до помешкання, відіпхнувши ногою ящик зі сміттям. — Лише переступіть через оту купу покидьків.
Я подумав, вона забула, — або не усвідомлювала, — що була невдягнена, й не знав, у який бік мені дивитися. Я відводив погляд убік, дивлячись на стіни, на стелю, куди завгодно, тільки не на неї. Помешкання скидалося на смітник. У ньому стояли десятки маленьких складаних столиків, покритих покрученими тюбиками з фарбою, більшість із яких уже висохли й були схожі на засушених змій, але деякі з них ще були живі й сочилися свіжою фарбою. Тюбики, пензлі, банки з фарбою, обляпані фарбами клапті тканин, уламки рам та обривки полотен стояли та валялися повсюди. У кімнаті стояв густий запах, що складався з фарб, лляної олії, живиці, до якого за кілька хвилин додавався запах несвіжого пива. Три роздуті стільці та брудна зелена кушетка були завалені високими купами одягу, а на підлозі лежали черевики, панчохи та спідній одяг, так ніби вона мала звичай роздягатися на ходу й кидати свою одіж куди доведеться. Тонкий шар пилюки накривав усе.
— Отже, ви містер Гордон, — сказала вона, подивившись на мене. — Я помирала від бажання побачити вас, відтоді як ви вселилися. Сідайте. — Вона стягла купу одягу з одного зі стільців і кинула її на вже завалену канапу. — Тож ви нарешті вирішили навідати своїх сусідів. Хочете чогось випити?
— То ви художниця, — промурмотів я з необхідності щось сказати.
Мене нервувала думка, що в будь-яку мить вона виявить, що роздягнена, заверещить і побіжить до спальні. Я сновигав очима навколо, дивлячись куди завгодно, тільки не на неї.
— Вип’єте пива чи елю? Більш нічого в мене зараз немає, крім столового хересу. Ви ж не хочете випити столового хересу?
— Я не можу тут залишатися, — сказав я, опанувавши себе й зосередивши погляд на симпатичній родимці на лівій стороні її підборіддя. — Я замкнув своє помешкання й поки що не можу до нього потрапити. Я хочу вийти на пожежну драбину. Вона поєднує наші вікна.
— Звичайно, виходьте, — погодилася вона. — Ці паскудні патентовані замки нікуди не годяться. Я замкнулася від свого помешкання тричі протягом першого тижня, коли стала тут жити, й одного разу мені довелося півгодини просидіти в залі голій-голісінькій. Я вийшла взяти молоко, й клятущі двері гримнули й зачинилися за мною. Я видерла клятий замок із дверей, а нового досі не поставила.