Увечері й протягом кількох наступних днів я занурився у тексти з психології: клінічної психології, психології особистості, психометрики, навчальної й експериментальної психології, психології тварин, фізіологічної психології, біхейвіоризму, гештальт-психології, психології аналітичної, функціональної, динамічної, психології організму й у решту античних і сучасних фракцій, шкіл і систем думки. Мене вельми розчарував той факт, що так багато ідей, на яких психологи будують свої теорії про людський розум, пам’ять і навчання, належать до чогось бажаного, а не реального.
Фей хотіла відвідати лабораторію, але я сказав ні. Мені тепер лише бракує, щоб Аліса й Фей зустрілися. У мене досить проблем і без цього.
Звіт 16, 14 липня
Це був поганий день для подорожі до притулку Воррена — сірий і дощовий — і, можливо, цим пояснюється депресія, яка опановує мене, коли я думаю про ту подорож. Хоч, може, я обманюю себе, й мене турбувала думка про те, що я можу туди потрапити. Я позичив машину в Берта. Аліса хотіла поїхати зі мною, але я мусив сам побачити той заклад. Щодо Фей, то я не сказав їй, куди маю намір поїхати. Мені знадобилося півтори години, щоб доїхати до фермерської спільноти Воррен, Лонг Айленд, і я легко знайшов потрібне мені місце: широкий сірий маєток відкривався брамою на двох бетонних стовпах, куди вела вузька дорога, над якою нависала добре відполірована мідна дошка з написом «Притулок» і «Тренувальна школа Воррена».
Знак обіч дороги обмежував швидкість пересування п’ятнадцятьма милями на годину, і я повільно повів машину повз будівлі, шукаючи адміністративні контори.
Трактор перетинав луг у моєму напрямку, й на додачу до чоловіка за кермом двоє інших примостилися позаду. Я висунув голову у віконечко машини й голосно запитав:
— Ви не скажете мені, де я можу знайти офіс містера Вінслоу?
Водій зупинив трактор і показав рукою ліворуч і вперед.
— Головний шпиталь. Поверніть ліворуч і дивіться праворуч.
Я не міг не помітити молодика, що дивився на мене пильним поглядом, примостившись на задній частині трактора й тримаючись там за ручку. Він був неголений, і на його обличчі відбився слід пустої усмішки. На голові в нього був матроський капелюх, із по-дитячому опущеними на очі крисами, хоч сонця й не було. Я зловив його погляд на одну мить — вираз його очей був запитливим, — але я мусив відразу відвернутися. Коли трактор знову рушив, я побачив у віконці заднього виду, що він із цікавістю дивиться на мене. Його погляд трохи зіпсував мені настрій… бо нагадав мені про Чарлі.
Я був здивований, побачивши, що головний психолог такий молодий, високий і тендітний чоловік зі стомленим виразом. Але його уважні сині очі виражали силу, попри юний вигляд.
Він повіз мене по своїй території у власній машині, показавши залу відпочинку, лікарню, школу, адміністративні офіси й кілька двоповерхових будинків із червоної цегли, які він назвав котеджами, де жили пацієнти.
— Я не помітив паркану навколо притулку Воррена, — сказав я.
— Його тут немає, а є лише ворота на вході й живоплоти для захисту від цікавості роззявляк.
— Але як ви… тоді… утримуєте їх… щоб вони не розбігалися… не втікали звідси?
Він стенув плечима й усміхнувся.
— Ми справді не можемо утримувати їх тут. Деякі втікають звідси, але більшість повертаються.
— А ви їх не розшукуєте?
Він подивився на мене так, ніби намагався зрозуміти, що було за моїм запитанням.
— Ні. Якщо вони потрапляють у халепу, ми незабаром довідуємося про це від жителів міста або поліція приводить їх сюди.
— А якщо ні?
— Якщо ми нічого про них не чуємо й вони сюди не повертаються, ми припускаємо, що вони задовільно прилаштувалися жити на волі. Ви повинні зрозуміти, містере Гордон, що тут у нас не тюрма. Держава вимагає, щоб ми вдавалися до всіх розумних зусиль, аби повернути наших пацієнтів, але ми не досить устатковані й не спроможні весь час тримати чотири тисячі людей під своїм наглядом. Ідуть від нас переважно пацієнти з легкими захворюваннями — але останнім часом таких нам доставляють дедалі менше й менше. Тепер ми маємо більшість пацієнтів з ушкодженим мозком, які вимагають постійного нагляду, але дебіли з відносно легкими захворюваннями мають більше можливостей вільного пересування, й після тижня або десь так життя на волі більшість повертаються сюди, коли переконуються в тому, що поза межами нашого закладу задовільного життя для них немає. Світ їх не хоче, й вони незабаром про це дізнаються.