— Вона справді тебе непокоїть. Ти глибоко загруз у ній, я бачу.
— Не так уже й глибоко.
— Ти їй розповів про себе?
— Ні.
Я помітив, що вона відчула полегкість. Зберігши свою таємницю, я не цілком піддався під вплив Фей. Ми обоє знали, що, хоч би якою чудовою була Фей, вона мене ніколи не зрозуміла б.
— Я потребував її, — сказав я, — і в якийсь спосіб і вона потребувала мене, а що ми живемо зовсім поруч, то нам зручно зустрічатися, ото й усе. Але я не назвав би це коханням — це зовсім не те, що існує між нами двома.
Вона подивилася вниз на свої руки і спохмурніла.
— Я не певна, що знаю, чи між нами існує щось.
— Між нами існує щось таке глибоке й значуще, що Чарлі, який живе в мені, щоразу відчуває жах, коли для мене виникає бодай якийсь шанс покохатися з тобою.
— А з нею?
Я стенув плечима.
— Саме тому я й знаю, що наші стосунки не мають для неї ваги. Вони не примушують Чарлі панікувати.
— Чудово! — засміялася вона. — Й іронічно водночас. Коли ти говориш про нього так, я ненавиджу його за те, що він стоїть між нами. Ти думаєш, він коли-небудь дозволить нам, дозволить тобі… дозволить нам…
— Не знаю. Сподіваюся, що так.
Я розлучився з нею біля дверей її квартири. Ми потиснули одне одному руки, й, на мій подив, це було значно інтимніше, ніж якби ми обнялися.
Я повернувся додому й покохався з Фей, але думав про Алісу.
27 липня
Працюю від світанку до вечора. Попри протести Фей, я поставив собі ліжко в лабораторії. Вона стала надто багато вимагати від мене й надто перешкоджати моїй праці. Думаю, вона змогла б витерпіти іншу жінку, але не цілковиту відданість чомусь такому, чого не розуміла. Я знав, що в нас дійде до цього, і зрештою втратив із нею терпець. Я ревную до кожної миті, яка відриває мене від роботи, — мене дратує кожен, хто намагається викрасти мій час.
Хоч більшість свого письмового часу я витрачаю на нотатки, які тримаю в окремій папці, іноді також відчуваю гостру потребу записати свій настрій і свої думки, мабуть, просто за давньою звичкою.
Дослідження стану й діяльності розуму — фантастично цікава річ. У якомусь розумінні — це та проблема, з якою я мав справу протягом усього свого життя. Тут було місце для застосування всього знання, що я набув.
Час для мене набув тепер іншого виміру — я поринав у нього й тяжко працював, шукаючи відповідь. Світ навколо мене й моє минуле здавалися мені далекими й спотвореними, наче час і простір розтягувалися, закручувалися і втрачали форму. Єдиними реальними речами були клітки, миші й лабораторне обладнання тут, на четвертому поверсі головної будівлі.
Для мене не існує ні ночі, ні дня. Мені треба втиснути тривалість мого дослідження у кілька тижнів. Я знаю, що повинен відпочивати, але не можу, поки не довідаюся, що ж насправді діється.
Аліса дуже допомагає мені тепер. Вона приносить мені сендвічі й каву, але нічого не запитує й нічого не вимагає.
Про моє сприйняття: усе здається чітким і ясним, кожне відчуття підсилене й осяяне, червоні, жовті й сині кольори яскраво палахкотять. Спання тут має дивний ефект. Запахи лабораторних тварин, собак, мавп, мишей штовхають мене назад у спогади, й мені важко збагнути, чи я переживаю нове відчуття, чи пригадую минуле. Неможливо сказати, яку пропорцію складає пам’ять і що існує тут і тепер, — отож утворюється дивне поєднання з пам’яті та реальності; минулого й теперішнього; реакції на стимули, відкладені в моїх мозкових центрах, і реакції на стимули в цій кімнаті. Так ніби речі, які я опанував, злилися в кришталевий універсум, який обертається переді мною, і я можу бачити його грані, віддзеркалені в ефектних вибухах світла…
Мавпа сидить у центрі клітки, дивлячись на мене сонними очима, потираючи собі щоки маленькими, зморщеними, як у старої людини, долонями… чі… чі… чііі, потім вистрибує з клітки вгору туди, де сидить інша мавпа, тупо дивлячись у простір.
Пісяючи на мене, випорожняючись, пускаючи гази, втупившись у мене пильним поглядом і сміючись… чііі… чііі… чііі…
Стрибаючи туди-сюди, стриб, скок, перша мавпа намагається схопити хвіст тієї мавпи, що сидить над нею, але та мавпа спокійно й неквапно махає ним, не даючи першій дотягтися до нього. Приємна мавпа… Гарна мавпа… з великими очима й довгим хвостом. Чи можу я дати їй горіх?.. Ні, кричить мені доглядач. Тут-таки висить табличка, що годувати мавп не можна. Це шимпанзе. Чи можу я погладити його? Ні. Я хочу погладити шимпанзе. Ну, гаразд, піду подивитися на слонів.
Зовні ходять юрми освітлених сонцем людей у весняному одязі.