Саме тон мого голосу, а не те, що я казав, загіпнотизував її. Вона стояла в дверях і дивилася на мене. Не думаючи, я дістав із кишені свою закривавлену руку і стиснув пальці в кулак, намагаючись бодай у такий спосіб переконати її. Коли вона побачила мою руку, вираз її обличчя пом’якшився.
— Ти поранився…
Я не думаю, що вона пожаліла мене. Те саме вона могла відчути до собаки, який подряпав собі лапу, або до кота, пораненого в бійці. Вона пожаліла мене не тому, що я був її Чарлі, а всупереч цьому.
— Піди обмий її. Я помажу її йодом і забинтую.
Я пішов за нею до тріснутої зливальниці з іржавим краном, над якою вона так часто вмивала мені обличчя й руки, коли я приходив із заднього подвір’я або коли був готовий їсти або спати. Вона дивилася, як я закочував рукави.
— Тобі не слід було ламати скло. Хазяйка розгнівається, а в мене немає грошей, щоб заплатити за нього.
Потім, ніби їй здалося, що я роблю це надто повільно, вона забрала від мене мило й вимила мою руку. Коли вона це робила, вона так зосередилася, що я мовчав, боячись порушити чари. Раз у раз вона клацала язиком і зітхала:
— Чарлі, Чарлі, ти завжди потрапляєш у халепу. Коли ти навчишся стежити за собою?
Вона повернулася на двадцять п’ять років назад, коли я був її маленьким Чарлі, й вона хотіла, щоб я завоював своє місце у світі.
Коли кров було змито й вона витерла мені руки паперовою серветкою, вона подивилася мені в обличчя, і її очі наповнилися страхом.
— О Боже! — видихнула вона й поточилася назад.
Я знову заговорив, лагідно, переконливо, намагаючись переконати її, що все гаразд і я не хочу її скривдити. Та коли я говорив, то бачив, що її розум мандрує. Вона озирнулася навколо туманним поглядом, затулила рота рукою й застогнала, подивившись на мене знову.
— У домі такий безлад, — сказала вона. — Я нікого не чекала в гості. Поглянь на ці вікна й на ці одвірки.
— Усе гаразд, мамо. Не турбуйся.
— Мені треба знову натерти підлогу. Вона має бути чистою.
Вона помітила сліди пальців на дверях і, взявши ганчірку, стала їх обтирати. Коли вона підняла погляд і побачила, що я дивлюся на неї, то спохмурніла.
— Ви прийшли через електричний рахунок?
Перш ніж я встиг заперечити, вона застережливо підняла палець.
— Я збиралася надіслати чек першого числа цього місяця, але мій чоловік виїхав із міста у справах. Я сказала їм, щоб вони не турбувалися за гроші, бо моя дочка одержить платню на цьому тижні й ми зможемо оплатити всі наші рахунки. Тому вам немає чого турбуватися за гроші.
— Вона ваша єдина дитина? Інших дітей у вас немає?
Вона здригнулася, а потім її погляд ковзнув кудись далеко.
— У мене був хлопець. Він мав такі блискучі здібності, що інші матері мені заздрили. І вони його зурочили. Мені сказали, що в нього низький коефіцієнт інтелектуального розвитку. Він став би великим чоловіком, якби не це. Він і справді був дуже розумний, винятковий, сказали мені. Він міг стати генієм…
Вона взяла жорстку щітку.
— Пробачте мені тепер. Я мушу навести в домі лад. Моя дочка хоче привести на обід молодого чоловіка, й мені треба прибрати тут весь бруд.
Вона стала навколішки й почала шкребти вже й так блискучу підлогу. Вона більше не підіймала погляду.
Вона тепер мугикала для себе якусь пісеньку, але раптом замовкла, залишивши ганчірку між відром і підлогою, ніби несподівано згадала про мою присутність позад неї.
Вона обернулася, її обличчя було стомлене, а очі блищали, й похитала головою.
— Як це могло статися? Я не розумію. Вони сказали мені, що змінити тебе неможливо.
— Вони зробили мені операцію, і це змінило мене. Я тепер знаменитий. Про мене знають у всьому світі. Я розумний тепер, мамо. Я можу читати й писати, і я можу…
— Слава Богу, — прошепотіла вона. — Мої молитви — усі ці роки я думала, Він не чує мене, але Він чув мене й лише чекав зручного часу, щоб здійснити Свою волю.
Вона витерла обличчя фартухом і, коли я обняв її рукою, заплакала в мене на плечі. Весь біль минув, і я був радий, що прийшов.
— Я повинна всім розповісти, — сказала вона, всміхаючись, — усім учителям у школі. О, побачив би ти, якими будуть їхні обличчя, коли я їм скажу. Й усім сусідам. І дядькові Герману — я повинна розповісти дядькові Герману. Він буде такий задоволений. І зачекай, поки прийдуть додому твій батько і твоя сестра! О, вона буде така щаслива побачити тебе. Ти собі не уявляєш.
Вона обняла мене, збуджено розмовляючи, снуючи плани нового життя, яким ми станемо жити всі разом. Я не мав мужності нагадати їй, що більшість учителів, які знали мене з дитинства, покинули цю школу, сусіди давно роз’їхалися, дядько Герман помер багато років тому, а мій батько покинув її. Кошмар недавніх років завдав би їй великого болю. Я хотів, щоб вона всміхалася й почувалася щасливою. Уперше за своє життя я примусив її всміхнутися.