Несподівано вона схопила мене за руку.
— Чарлі, ти не знаєш, щó мені довелося пережити з нею. Ця квартира, вулиця, моя робота. То був кошмар — приходити щодня додому, запитуючи себе, чи вона досі тут, чи себе не скалічила, почуваючи себе винною за такі думки.
Я підвівся на ноги й дозволив їй покласти голову мені на плече, й вона заплакала:
— Ох, Чарлі, я така рада, що ти повернувся. Ми потребували когось. Я так стомилася…
Я мріяв про такий час, але тепер, коли я тут, яка з цього користь? Я не міг сказати їй, щó зі мною трапиться незабаром. А проте, чи міг я прийняти її любов, прикидаючись, що зі мною все гаразд? Навіщо обманювати себе? Якби я досі був колишнім, недоумкуватим, залежним Чарлі, вона не розмовляла б зі мною так, як тепер. Тож яке я маю право вдавати себе іншим, коли незабаром мені доведеться скинути маску?
— Не плач, Нормо. Усе буде гаразд, — сказав я, вдавшись до заспокійливих банальностей. — Я дбатиму про вас обох. Я маю трохи заощаджень, і разом із тими грішми, які виплачує мені фонд, зможу регулярно надсилати вам гроші — принаймні протягом якогось часу.
— Але ж ти не підеш звідси? Ти повинен залишитися з нами тепер…
— Я повинен відбути деякі подорожі, зробити деякі дослідження, виголосити кілька промов, але постараюся незабаром вас навідати. Потурбуйся про неї. Їй багато довелося пережити. Я допомагатиму вам доти, доки зможу.
— Чарлі! Не йди від нас! — припала вона до мене. — Я боюся!
Ось та роль, яку я завжди мріяв зіграти, — роль старшого брата.
У цю мить я відчув, що Роза, яка досі спокійно сиділа в кутку, дивиться на нас. Щось у її обличчі змінилося. Її очі були широко розкриті, й вона нахилилася вперед на своєму стільці. Вона нагадала мені шуліку, готового кинутися вниз.
Я відштовхнув Норму від себе, але, перш ніж я встиг що-небудь сказати, Роза підхопилася на ноги. Вона схопила кухонний ніж, який лежав на столі, й наставила його на мене.
— Що ти з нею робиш? Відійди від неї! Я тобі сказала, що я з тобою зроблю, якщо ти знову доторкатимешся до сестри. Брудний нахабо! Ти не належиш до нормальних людей!
Ми обоє відстрибнули назад, і з якоїсь дурної причини я відчув себе винним, так ніби мене зловили на тому, що я робив щось погане, і я знав, що Норма почувала себе так само. Здавалося, материне звинувачення підтверджувало, що ми робили щось безсоромне.
Норма заверещала на неї.
— Мамо! Поклади ніж на місце!
Побачивши Розу, що стояла з ножем, я відновив у пам’яті картину тієї ночі, коли вона примусила Мата забрати мене з дому. Вона повернула ту картину до життя. Я не міг більше ані заговорити, ані ворухнутися. Мене знову опанувала нудота, мені стало важко дихати, у вухах дзвеніло, живіт стискався й розтягувався, ніби хотів відірватися від тіла.
Вона мала ножа, і Аліса мала ножа, і мій батько мав ножа, і доктор Штраус мав ножа…
На щастя, Норма зуміла опанувати себе й відібрала в неї ніж, але вона не змогла погасити страх в очах Рози, яка заверещала на мене:
— Жени його звідси геть! Він не має права дивитися на сестру, бажаючи її трахнути!
Роза заскиглила й упала назад у крісло, плачучи.
Я не знав, що сказати, не знала й Норма. Ми обоє були збентежені. Тепер вона зрозуміла, чому мене відіслали геть.
Невже я коли-небудь учинив якусь річ, що підтверджувала б страх матері? Таких спогадів у мене не було, але чи міг я бути певним, що якісь жахливі думки не ховалися за бар’єрами моєї спотвореної свідомості? У тих глухих кутах мого мозку, яких я ніколи не побачу? Мабуть, я ніколи цього не знатиму. Хоч би де була правда, я не повинен ненавидіти Розу за те, що вона хотіла захистити дочку. Я мушу зрозуміти, як вона бачила цю ситуацію. Якщо я не пробачу їй, у мене не залишиться нічого.
Норма тремтіла.
— Заспокойся, — сказав я. — Вона не тямить, що робить. Не на мене вона розлютилася. Вона розлютилася на колишнього Чарлі. Вона боялася, щоб він не зробив тобі чогось поганого. Я не можу звинувачувати її за те, що вона хотіла захистити тебе. Але нам не слід замислюватися про це тепер, бо колишнього Чарлі вже немає, чи не так?
Та вона не слухала мене. На її обличчі з’явився замріяний вираз.
— Я недавно пережила те дивне відчуття, коли щось відбувається, і ти знаєш, що воно відбудеться, так ніби воно вже колись відбувалося, точнісінько так, як сьогодні, й ти дивишся, як воно розгортається знову…
— Так буває нерідко.
Вона похитала головою.
— Коли я побачила її тепер із ножем, то наче побачила сон, який снився мені дуже давно.
Який сенс було їй казати, що в ту ніч вона, дитина, певно, прокинулася і все бачила зі своєї кімнати і що згодом ця сцена скоротилася, спотворилася й перетворилася для неї на фантазію. Немає причини обтяжувати її правдою. Вона матиме багато проблем із моєю матір’ю в ті дні, які ще настануть. Я з радістю визволив би її від тягаря й болю, але не було сенсу розпочинати щось таке, чого я не зможу закінчити. Я матиму власне страждання, з яким мені доведеться жити. Я не мав способу перешкодити, щоб піщинки мого знання не висипалися крізь пісковий годинник мого розуму.