— Спробуй знову…
— Подивися на Джека. Подивися, як Джек біжить. Подивися, як Джек дивиться.
— Ні! Не дивися, як Джек дивиться. Подивися, як Джек біжить! — кричала вона, показуючи на текст своїм загрублим від праці пальцем.
— Подивись на Джека. Подивися, як Джек дивиться.
— Ні! Ні! Дивися не як Джек дивиться, а як Джек біжить. Ти не стараєшся. Прочитай знову!
Прочитай знову… Прочитай знову… Прочитай знову…
— Дай хлопцеві спокій. Ти його лякаєш.
— Він повинен навчатися. Він надто ледачий, щоб зосередитися.
Біжи, Джеку, біжи… Біжи, Джеку, біжи… Біжи, Джеку, біжи… Біжи, Джеку, біжи…
— Він усе розуміє повільніше, аніж інші діти. Дай йому час.
— Він нормальний. Із ним усе гаразд. Він ледачий. Я це твердитиму, поки він запам’ятає.
Біжи, Джеку, біжи… Біжи, Джеку, біжи… Біжи, Джеку, біжи… Біжи, Джеку, біжи…
А тоді, піднявши голову від столу, я ніби побачив себе очима Чарлі, побачив, як тримаю «Втрачений Рай», і зрозумів, що намагаюся роздерти книжку обома руками. Я відірвав її задню частину, видер із неї купу сторінок і пожбурив через кімнату в той куток, де вже лежали розбиті платівки. Я залишив їх лежати там, і їхні білі язики сміялися, бо я не міг зрозуміти, про що вони мені розповідали.
Я повинен утримати при собі дещо з того, чого я навчився. Благаю Тебе, Боже, не забирай від мене геть усе.
10 жовтня
Зазвичай уночі я виходжу на прогулянку, блукаю містом. Не знаю навіщо. Мабуть, хочу бачити обличчя людей. Учора вночі я не міг пригадати, де я живу. Полісмен привів мене додому. Я маю дивне відчуття, що все це вже зі мною відбувалося — давно-давно. Я не хочу про це писати, але весь час нагадую собі, що я єдина людина у світі, яка може описати, що з нею відбувається за таких обставин.
Замість ходити — я плавав у повітрі, не ясному й прозорому, а з сірою плівкою, яка покривала все. Я знаю, що зі мною відбувається, але вдіяти з цим нічого не можу. Я йду або просто стою на хіднику й дивлюся, як проминають мене люди. Деякі з них дивляться на мене, а деякі — ні, але ніхто до мене не озивається — крім однієї ночі, коли до мене підійшов чоловік і запитав, чи не потрібна мені дівчина. Він повів мене кудись і попросив десять доларів завдатку. Я їх йому дав, але він зник і більше не повертався.
І лише тоді я зрозумів, який же я йолоп.
11 жовтня
Коли сьогодні вранці я повернувся до свого помешкання, то знайшов там Алісу, яка спала на кушетці. У кімнаті було прибрано, й спочатку я подумав, що потрапив не в свою квартиру, але потім побачив, що вона не доторкалася ані до розбитих платівок, ані до роздертих книжок, ані до нот, складених у кутку кімнати. Двері рипнули, й вона підвела голову й подивилася на мене
— Привіт, — засміялася вона. — Ти нічна сова.
— Не так сова, як додо. Отупіле додо. Як ти сюди потрапила?
— Через пожежну драбину. Й через помешкання Фей. Я прийшла до неї розпитати, як тобі ведеться, й вона сказала, що ти поводишся дивно, наприклад, створюєш проблеми із сусідами. Тому я вирішила, що мені час навідати тебе. Я тут трохи прибрала. Не думаю, що ти будеш проти.
— Я проти… І навіть дуже проти. Мені не подобається, коли мене жаліють.
Вона підійшла до дзеркала, щоб причесатися.
— Я прийшла сюди не тому, що жалію тебе. Я прийшла тому, що жалію себе.
— Що ти маєш на увазі?
— Я нічого не маю на увазі, — стенула вона плечима. — Це як у поезії. Мені захотілося побачити тебе.
— Чому б тобі не піти до зоопарку?
— Не треба так, Чарлі. Я надто довго чекала, коли ти прийдеш до мене… й ось вирішила прийти сама.
— Навіщо?
— Бо ще існує час. І я хочу провести його з тобою.
— Ти декламуєш якогось вірша?
— Чарлі, не смійся з мене.
— Це не сміх. Але я не можу дозволити собі проводити час із кимось — його залишилося недостатньо і для мене самого.
— Я не вірю, що ти хочеш бути сам-один.
— Але я хочу.
— Ми провели разом не так багато часу, перш ніж урвали свої стосунки. У нас було про що поговорити й що робити разом. Це тривало недовго, але це було чимось. Погодься, ми знали, що це може статися. Це не було таємницею. Але я не покинула тебе, Чарлі. Я просто чекала. А тепер ти знову перебуваєш на моєму рівні, чи не так?
Я метушився по кімнаті.
— Але ж це божевілля. У нас немає майбутнього. Я не можу дозволити собі дивитися вперед — лише назад. За кілька місяців, тижнів, днів — хто, в біса, знає? — я піду до Воррена. Ти не зможеш піти за мною туди.