Малий Чарлі Гордон дивиться на мене у вікно — й чекає. Господи, тільки не це!
18 жовтня
Я забуваю те, чого навчився зовсім недавно. Мені здається, це відбувається згідно з класичним принципом: людина насамперед забуває те, чого вона щойно навчилася. А чи справді такий принцип існує? Краще подивися його знову. Я перечитав свою статтю про ефект Елджернона—Гордона, й, хоча знаю, що написав її, мені здається, вона написана кимось іншим. Більшість її змісту я не розумію.
Але чому я такий дратівливий? А надто тоді, коли Аліса ставиться до мене особливо добре. Вона домагається, щоб у помешканні панували чистота й акуратність, завжди складає мої речі в порядку й миє посуд та підлогу. Я не повинен кричати на неї так, як кричав сьогодні вранці, бо вона розплакалася, а я цього не хотів. Але їй не слід було збирати розбиті платівки, порвані ноти та подерту книжку й акуратно складати їх у сміттєвий ящик. Це мене розлютило. Я не хотів, аби хтось доторкався до цих речей. Я хотів, щоб вони лежали безладною купою. Я хотів, щоб вони нагадували мені, щó я залишаю позаду. Я копнув ногою сміттєвий ящик, розкидав його вміст по всій підлозі й наказав їй залишити все там, де воно лежить.
Йолоп. Жодної причини для цього не було. Думаю, я розгнівався, бо знав, що вона вважала дурним зберігати ці речі, а мені про це не сказала. Вона прикидалася, ніби вважає мій безлад чимось цілком нормальним. Вона намагалася догодити мені. І коли я побачив той ящик зі сміттям, то пригадав хлопця у Воррені й примітивну підставку для лампи, яку він зробив, і як ми його хвалили, прикидаючись, ніби він виготовив щось дуже гарне, хоч насправді його виріб був украй потворним.
Саме так вона ставилася до мене, і я не зміг цього витерпіти.
Коли вона вийшла до спальні й заплакала, мені стало погано, і я сказав їй, що це моя провина. Мовляв, я не заслуговую мати таку подругу, як вона. Чому я не можу контролювати себе, щоб мати право кохати таку людину, як вона? Либонь, моїй нормальності настав кінець.
19 жовтня
Моя моторна активність різко погіршилася. Я спотикаюся об речі й випускаю їх із рук. Спочатку я думав, це не моя провина. Я подумав, вона умисне переставляє речі. Сміттєвий кошик потрапив мені під ноги, так само я наштовхувався на стільці й подумав, що вона переставляє їх.
Та зрештою я зрозумів, що координація моїх рухів погіршилася. Я мусив рухатися дуже повільно, щоб нічого не зачіпати. А це нелегко. Чому я все-таки звинувачую Алісу? І чому вона не заперечує? Це дратує мене ще більше, бо я бачу жалість на її обличчі.
Моєю єдиною розвагою тепер залишається телевізор. Я проводжу більшу частину дня, дивлячись телевікторини, старі кінофільми, мильні опери й навіть дитячі передачі та мультики. І я не можу примусити себе вимкнути передачу. Уже пізно вночі дивлюся старі кінофільми, фільми жахів, вечірні та нічні передачі, передачі для тих, хто не спить, потім з екрана лунає коротка проповідь перед тим, як канал вимикають на ніч, а десь удалині майорить «зоряно-смугастий прапор», і нарешті крізь невеличке квадратне вікно на мене дивиться своїм недремним оком сітка, яка перевіряє надійність телеекрану… Чому я завжди дивлюся на життя крізь вікно?
А коли все це закінчується, я проклинаю себе за те, що мені лишається так мало часу, аби почитати, щось написати й подумати, і я мав би поводитися розумніше, аніж отруювати свій розум ганебною нісенітницею, яку передають для дитини, що ховається в мені. Дитини в мені, яка вимагає назад свій розум.
Я все це знаю, та, коли Аліса каже, що я марную свій час, гніваюся й прошу, щоб вона дала мені спокій.
У мене відчуття, що я дивлюся телевізор, бо для мене важливо не думати, не пам’ятати ані про пекарню, ані про матір, ані про батька, ані про Норму. Я не хочу більше пам’ятати нічого зі свого минулого.
Сьогодні я пережив жахливий шок. Узяв статтю, якою користувався у своєму дослідженні, «Uber Psychische Ganzheit» Крюгера, аби побачити, чи вона допоможе мені зрозуміти ту статтю, яку я написав. Спочатку я подумав, щось негаразд із моїми очима. Потім я зрозумів, що більше не спроможний читати німецькою мовою. Перевірив себе в інших мовах. Усе відійшло.
21 жовтня
Аліса мене покинула. Чи пам’ятаю я, як це сталося? Це почалося тоді, коли вона сказала, що ми не можемо жити з усіма цими книжками й паперами та платівками, які перетворюють підлогу нашої кімнати на справжній смітник.
— Залиш усе, як воно є, — остеріг я її.