[Друга половина 1847, Орська кріпость]
І втирав скупу чоловічу сльозу. Чула Квітка розповіді, як і про тих земляків, які відійшли у Вічність або у рідному краї, або на сибірських рудниках та тайзі, так і про тих, хто розмінявши великі літа, ще продовжував жити. Татко розповідав про 95-річного Станіслава Людкевича, як мав тремтіння, коли на його концерти приходив цей визначний композитор. Сідав десь ближче до сцени, повертався до неї боком і слухав, жодної фальшивої ноти не пропускав. За кожною здригався. Але про його концерти завжди писав схвальні рецензії.
«Випадки смерти артиста-виконавця під час свого виступу на концертовій естраді, чи оперовій сцені, дуже рідкі й тому загально відомі в професійних музичних колах. Відомим є трагічний випадок славнозвісного піяніста Сімона Барера, який, виступаючи у Карнегі Гол з філадельфійською оркестрою під диригуванням Орманді, ледве загравши декілька початкових тактів концерту Гріга, похилився над клявіятурою і перестав жити. Відомі подібні випадки з огіеровими співаками: великим польським тенором Юзефом Маном під час вистави «Аїди» у берлінській опері та передовим баритоном Леонардом Вореном у метрополітальній Опері в Нью-Йорку. На жаль, і серед нас, українців, уперше трапилася подібна трагедія — чи, як загально прийнято її окреслювати, «ідеальна смерть» — коли рік тому, у неділю 7-го лютого 1971 р., скрипаль Володимир Цісик під час свого сольового речиталю в Українському Інституті Америки, в Нью-Йорку — власне в 30-ті роковини свого першого сольового концерту взагалі! — несподівано занедужав на естраді і в дорозі до шпиталю помер — в самому розквіті життя, ледве 57-річною людиною», — писатиме у некролозі Антін Рудницький.
Невдовзі після телевізійної програми, присвяченій Україні, 7 лютого 1971 року під час виконання фіналу першої частини концерту в Українському Музичному інституті у Нью-Йорку Володимиру Цісику стало зле. Дорогою до шпиталю він залишив цей світ на 57-му році життя. Про його смерть оповістили жалібні повідомлення біля церкви святого Юри, прикрашеної різьбами видатного українського скульптора-лемка Михайла Черешньовського, а також 9 лютого 1971 року 26 газета «Свобода»: «У Нью-Йорку помер відомий педагог і скрипаль проф. Володимир Цісик». В Україні про його кончину дізнаються тільки в 2013 році зі статті Галини Максим’юк «Володимир Цісик — скрипаль і педагог (до 100-річчя від дня народження)», надрукованій у четвертому числі журналу «Українська музика».
10 лютого 1971 року відбулася панахида. Уперше за довгі роки перебування на чужині на його похорони з’їхалася вся родина. Прийшла численна українська громада. 11 лютого, після служби Божої в церкві св. Юра, тіло Володимира Цісика було перевезене до родинного склепу у Філадельфії у штаті Пенсильванія, де згодом будуть поховані всі члени його родини.
Він відлетів зі своїми журавлями у Вічність.
Татко Квітки — Володимир Цісик народився 20 вересня 1913 року у відомому енергетичному і містичному місці України — в селі Ліски на Коломийщині, в сім’ї Олексія та Марії Цісиків. Хрестив його отець Іван Ісаїв, який невдовзі перейде служити на іншу парохію, але, його хрещені батьки, на жаль, невідомі. Він був наймолодшим сином. Його батько був залізничником, а також тримав велику пасіку. Мати займалася господарством і вихованням дітей. Обдаровані діти Цісиків (у Володимира було шестеро братів і одна сестра) майже усі в майбутньому проявили себе в культурно-мистецькому та громадському житті: Евген, Зенон та Володимир стали відомими музикантами, Микола вчителював у Лісках, був головою місцевої «Просвіти», керував аматорським театром, Іванна працювала вчителькою в Польщі, була доброю скрипалькою. Володимир здобув початкову освіту у сільській школі рідного села Ліски, де директором був учитель Онисим Кочій та працювала його тітка, дружина Кочія і донька Данила, старшого батькового брата. «Школа була на присілку який не тільки люди називали між собою Циганським горбом а й навіть священик у метричних книгах замість писати номеру будинку, у якому хтось народився чи помер, зазначав просто — «Циганський горб»... Була вона збудована за старим зразком: на одній половині у двох доволі просторих та світлих кімнатах вчилися учні, а через коридор (казали — коритар) на другій половині мешкала сім’я пана директора. За таким зразком будувались на той час усі школи, цього вимагала дотримуватися Крайова Шкільна Рада, яка контролювала процес навчання. Перед школою на високому стовпі висів дзвінок, який перший раз дзвонив за півгодини перед початком занять, аби нагадати дітям про крайній час виходити з дому і йти на науку, і другий — вже перед самим початком занять. Мав той дзвінок такий голос, що було його чути в найдальшому кутку, навіть на Тимофійовій вулиці — а то, вважай, таки з добрий кілометр від школи» (за кн. Р. Горака «Журавлі відлетіли...»). Потім навчався у Коломийській українській гімназії.